Світ кохання
Минає день, минає ніч,
І сонце місяць знов зміняє,
Та щиру правду на землі
Він не знайшов, він ще шукає.
Її не має у вині ,
У картах , гральних автоматах,
Не знайдеш її у пітьмі,
Розплющуй ширше очі ,брате.
Забуло людство те коріння,
З я кого ми усі пішли,
І полетіло в те провалля….
Ми все з собою потягли.
Людська залежність від металу
Згубила мільйони душ,
Та злоба ,ненависть і зрада,
Заграють нам веселий туш.
Ми перетворюємось в звірів
Бездушних ницих хижаків,
І наша ціль--це гроші й слава,
І кров байдужих слабаків.
Спокуса нас у прірву манить ,
І зачаровує серця ,
Та вихід з пекла є до раю,
Й лиш він врятує всім життя.
Його чарівний ніжний подих
Холодної сумної ночі,
Запалить іскорку у серці
І в інший світ відкриє очі.
У світ надії і добра,
Чарівних слів, тепла і ласки
Де всі надії ти сховав
І де насправді покохав.
Це світ кохання , не ілюзій,
Де всі ми звемось просто—друзі.
Цей світ, що так всіх дивував ,
І де її ти покохав.
Кохання творить чудеса і,
І зцілює людські серця.
Забравши з нього біль і муки
Дарує щастя спраглі звуки.
І воно здатне розтопити
Замерзлі в холоді серця,
Й навіки з ночі до світання
Наповнити усі коханням.
Тому повір в чарівну силу
Стріли, прямуючої в тебе,
Не ухились і стань щасливим,
Тобі її обрало небо…
Я не можу сказати щаслива,
Я не можу сказати люблю,
Я тепер дуже вразлива,
І щоб болі не було молю.
Я втомилась від цього життя
І втомилась від зміни подій.
Я хочу втекти в небуття.
І тихенько сказати: «ти мій..»
Знаю, що ти вже давно не мій,
І бажати тебе, це гріх.
Зрозумій же мене, благаю зумій!
Подаруй хоч одну з утіх!
Я кохаю тебе в живу!
І без тебе, я так страждаю!
Я мрію знайти любов нову!..
І потроху тебе забуваю.
Живу далі, сміюся, радію,
Шукаю ціль у житті…
І щасливою бути волію
В недалекому майбутті.
НЕЗБАГНЕННІСТЬ
Так часто світ сплітає у вінок
Непоєднане – віру та зневіру,
Життя яскраве – існування сіре,
Бездумність і шалений вир думок.
Сліпучий промінь тне небес блакить,
На світло дня лягає темінь ночі
І чорним круком дивиться нам в очі,
Тамуючи за снами ненасить.
Гірський струмок, напившись досхочу,
Зринає враз стосильно й стоголосо
І розриває плоть землі в покоси,
Задобрюючи бога від дощу.
І холод зим роз’ятрює вогонь
Гарячих душ, залюблених у волю,
І біль душі вчимось зціляти болем,
А самоту – теплом своїх долонь.
В безсиллі часто зроджується сила,
Що вісь земну спроможна відхилить,
І все життя у пам’яті злетить
У мить одну, як смерть розправить крила…
Незнані досі задуми Творця,
І неосяжність світу незбагнена.
Тече життя, мов кров по наших венах,
Тече життя без спину, без кінця…
Сторінки: ‹ 1…345678910111213 ›
