Що треба, чи навіщо так. Або це невідомо, хоча...Можливо, так. Ніяк. Це себто як завжди. Зупинка, вийшов, завтикав. Пішов. Та не туди.
Там рук нема. Тепла задарма не дадуть та не обіймуть. І поряд навіть не пройдуть. Ти був колись. Тепер лише свідомість. На жаль і розуміння вже натомість...
І що? Надалі "А якщо?"?. Та знаків, цих, питання, купа. То як створити першу мить? І сумніви одразу, загадковість. Три тих бажання несвідомих...І знову сумніви, і знов цей острах бути вбитим. Як подолати цю гидку хвилину, де всі мовчать, де тем нема, а ти подібний на дитину. І острах ти чекаєш навмання. Що не присутній буде результат, що буде все із запалом забуте. І сподівання, на вустах загине. Крім у мені, такого більш ніде не буде. Можливо хтось, колись, та навмання...Наразі ні. Я там де був. На дні. Пішов у заслання.
І кілька слів, що пам"ятаю. Що наче пісня в голові у мене лине...
Я так хотів...Та слово перше, і зомлів. Пробач.
То так проекція руйнує? Та не буває аж таких обломів. Що подивився і усе. І дух перехопило, тіло заніміло. І кров. Та чарна річ. Під натиском у серці так заклекотіла...Все так бурхливо. Так назовні. Цікава дивовижність.Ще день, і майже Місяць в повні. Ще день, і я скажу усе...Що так давно у мене мерехтіло...
1

Комментарии

*для добавления комментариев необходимо войти или зарегистрироваться