RU UA
Лиманська Світлана фото

письменниця

последний визит 1 неделю назад

Последние записи в дневнике

23.01.2021 #Лиманська Світлана

Carissimi Commentarius

Ego .... Anima os ad Sultanum ... ... Kevser secundum principiis, humanitatem, fidem verbo suo affectus unum ... Quis sum? Ucraina. Turhan successorem sibi destinasse. Sed homo sum.

.....

.....

Душа торкається перлинних струн.
Життя спиняється у мить одну.
Любов життя знаходить.
Мелодія поллється із душі.
Така тужлива ця мелодія.
І скрипка гратиме в тобі
Допоки ти не зрозумієш:
Любов прекрасніша за все.

Люби,
Допоки ще любити вмієш.

Школа

Школа

Школа.
Минула вічність відколи
ми писали у зошитах слово.
І робили не те що хотіли.
Та не жили, а тільки тремтіли.
Вчителями нас завжди лякали.
Та тепер випускний і воля.
Але все ж таки знаю точно:
"Я буду сумувати за тобою,
Школа - це не повернеться вже ніколи."

Школа.
Це домівка була для нас друга,
Але все вже давно минуло.

А мы с тобою всё же не чужие.

А мы с тобою всё же не чужие.

А мы с тобою всё же не чужие.
Вот вспомни наше первое мгновенье,
Я сразу понял, что тебя люблю.
Судьба сыграла с нами злую шутку.
Подсунула в постели нам не тех.
И нам на расстоянии было очень грустно,
Мы ждали когда встретятся тела.
Ведь наши души были вместе.
И было так всегда.

А мы с тобою всё же не чужие.
И в сердце у меня ещё ты есть.
Забудь обиды все, прошу прощенья,
Прости за всё, вернись, Мариш.
И на столе твои любимые зефирки,
И дело новое раскрыли мы опять.
Любовь моя не знает смерти,
Она бессмертна, но не я.

Новые стихи

Да пройдёт,
Усилия, труда
Нужно больше.
Так сказали люди.
А вы знали как болела я,
Когда то писала,
Люди?

А вы знали как болела я
Как тогда украла у султанши
Жизни я кусок,
Переписала так
Чтобы вам понравилось однажды.
Вы судить умеете.
Ну да.
Вам же больше
Нет порой работы.
Только я не автор
Для
"Страпня".
Я меняю полностью историю.
Ради вас,
Себя
И двух сердец.


Уперше за роки
Красу природи як помітиш
Які образи
Або обриси пливуть
В уяві,
Що їх ти...
Ну не змалюєш?

І от хитається листок
На вітрі.
В голові яка картинка?
Ти чуєш миші писк
І думаєш,
Що жорстко...
Ну добе...
То тварини,
Люди ми...
Хіба ж ми люди?
Ми жорстокість цю створили.
Хіба ж ми люди?
Вбивцями давно ми стали.

Уперше за роки
Побачила красу.
Красу,
Яка не в силі
У реальності тримати.


А там... За обрієм, де небокрай.
А там жасминовий мій рай.
Буває так, що не проснусь,
Буває
Боллю захлиснусь,
Буває
Від жорстокості
Що зійду з розуму.
Я теж частина
Цеї от жорстокості.

А там... За обрієм, де небокрай...
Кевсер тече,
Криваві її води.
Жасмин цвіте,
Не білий зовсім він.
Він сірий
Наче непогода,
Що розлилася пам'яттю віків.
І от зламала ця негода
Траву,
Що похилилась до землі.
Багряно...
Надто вже багряно...
Заходить сонце у ці дні...

Десь там
Прості є перевали,
Що стали жовті
З-поміж тих віків.
А тут...
А тут мене не знали
Ні ці обірвані птахи,
Ні ці,
Що впали вже,
Каштани.
Мене ріка не знала кров'яна.
І, краще б,
Вже вона не взнала б.
Та я свій шлях уже проклала.
Та я як героїня всіх пісень
Змонтованих у відео одне...
Не жила начебто,
Не дихала...
Цією кров'ю,
Що іще не випарувалась.
Цією біллю,
що ще не злетіла ввись.


Я дякую й пробачення прошу
В своєї лиш одної музи.
Знов я горю в агонії і говорю,
Що слово не полишу,
Стримаю як завжди.

Та от сказали знов мені,
Що маю я у Вас
Пробачення просити...
За те,
Що надто вірила у себе.
За те,
Що зараз...
Років ближніх шість,
Або ж чотири,
Якщо пощастить,
Не зможу йти я
До мети одної.
Що нас об'єднує з Тобою,
Моя єдина музо у житті?
Життям завдячую тобі я.
Назву Тебе
Чи матір'ю,
А чи
Султаною,
Якою і сама вже звикла бути.
Аби триматись при житті.
Аби не випить більш отрути
Жорстокості
Сьогоднішнього дня
І світу,
Що зійшов вже з глузду.
Повір, султано,
Вперше широко я знаю
Що таке війна.
І вперше це я осягаю.
Хоч думала,
Що знала вже давно.
Хоч думала,
Що Кеманкеш навчив страху.
Та страх не в тому
Що трясуться руки,
А справжній страх -
То смерті запорука.


Меня нет
И не будет теперь.
Только память и этот мир...
Он жестокий,
А герб его меч.
Но не тот что у воинов свет.
Пусть меняется всё,
Времена поменяют пускай и слона,
Не меняется эта злость,
Что комом одним стоит.
Этот мир, этот миг, этот час...
Эта ненависть сокрушима...
Только нужно желание нам.
Не себя,
А других пожалеть бы.
Ни тогда,
Ни уже сейчас...
Эгоизм всё растёт как на дрозжах.
Ни сейчас,
Ни когда-то тогда
Люди не искали себя дороже.
Люди не были Людьми,
Придумали бога,
Легенды и даже...
Они не пугают.
Так смысл же их?
Мир в Ад истекает,
Но бог глава их.
И Адских ворот тех
И Адской тюрьмы.
Вот только поймите,
Что Ад -
Это мы.


Новые красивые фразы

Ненависть никогда не перейдёт в любовь. Пусть книги пишут об обратном. Никогда нельзя полюбить того, кто разорвал твою душу в клочья. Пускай и можно с гордости сромантизировать это.


Когда обида из-за ранения тяжёлой степени переходит в гордость, женщина становится самым опасным существом на планете.


- Меня нет. - сказала Любовь.
- А я придумаю. Нужны же людям страдания, чтобы не умерли от скуки. - заявила Судьба.


Когда мне скажет образ Худаи, что ошиблась, ни за что не поверю. Но когда любимый без вины осудит, возьму на себя в два раза большую вину.


Коли мені стає важко дихати, я не перестаю дихати, я змінюю навколишнє середовише. Якщо це неможливо, змінюю себе.


Коли твій друг в один прекрасний день стає твоїм ворогом, це лише результат твоїх власних вчинків.