Над обрієм задумалися схили,
Важка верба шепоче щось в жалю…
Дивлюсь я на твоє обличчя миле
Таке чарівне, наче з кришталю.
Я чую клич далекого кохання
І згадую з любов’ю саме Ту,
Котра юнацькі ніжні сподівання
Перетворила в чорну самоту .
Спустошена душа співає тихо…
Пісні перетворились в дум пласти.
Але чомусь на серці , наче лихо,
Блукають вбиті мрії-сироти…
Іще із школи, з восьмого ще класу
Я у думках Тебе перехрестив…
Не затаїв в душі своїй образу…
І за убиті мрії все простив…
Ти знаєш , як з розбитим серцем жити ?!
Здригатись у полоні самоти ?!…..
Когось забути, а когось простити,
Когось любити, і когось знайти….
Бо ж хочеться любити до нестями,
До трепету людського каяття…
І тілом, і душею, і словами -
Від споконвіку аж до забуття….
А ще дивитись в світло-сірі очі;
В них бачити наївну чистоту
Й благати Бога, щоб думки дівочі
Не проросли в жіночу самоту…
- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -
Над обрієм задумалися схили,
Важка верба шепоче щось в жалю…
А я дивлюся у обличчя миле
Таке тендітне, наче з кришталю…
Коментарі
*для додавання коментарів необхідно увійти або зареєструватись