*** - присвячую….
На вулиці квітнева хуртовина,
Усе радіє, радісно цвіте…
Так швидко підросла Твоя дитина,
Та я пишу, кохана, не про те.
Тобі уже далеко не п'ятнадцять,
Дзюркоче сивим паводком життя…
У Тебе дім, батьки, лікарня, праця
І лиш в думках шалені почуття…
Я знаю правду – Ти не є щаслива
І я від цього відчуваю лють …
А ще Ти мила і сором’язлива,
Але, напевно, що не в цьому суть…
Навіщо Ти постійно забуваєш
Як швидкоплинно котиться життя ?...
І гострим лезом своє серце краєш,
Приборкуючи ніжні почуття…
Не можна так… ти чуєш – так не можна
В житті любити треба кожну мить,
Бо інколи вона, як грім гримить,
А інколи ридає так тривожно…
- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -
Ніколи серце не торкнуть морози,
Бо на душі квітнева заметіль…
І невблаганно мучить тихий біль
І капають гіркі у каву сльози…
Червень 2012 р.
Ностальгія.
Над обрієм задумалися схили,
Важка верба шепоче щось в жалю…
Дивлюсь я на твоє обличчя миле
Таке чарівне, наче з кришталю.
Я чую клич далекого кохання
І згадую з любов’ю саме Ту,
Котра юнацькі ніжні сподівання
Перетворила в чорну самоту .
Спустошена душа співає тихо…
Пісні перетворились в дум пласти.
Але чомусь на серці , наче лихо,
Блукають вбиті мрії-сироти…
Іще із школи, з восьмого ще класу
Я у думках Тебе перехрестив…
Не затаїв в душі своїй образу…
І за убиті мрії все простив…
Ти знаєш , як з розбитим серцем жити ?!
Здригатись у полоні самоти ?!…..
Когось забути, а когось простити,
Когось любити, і когось знайти….
Бо ж хочеться любити до нестями,
До трепету людського каяття…
І тілом, і душею, і словами -
Від споконвіку аж до забуття….
А ще дивитись в світло-сірі очі;
В них бачити наївну чистоту
Й благати Бога, щоб думки дівочі
Не проросли в жіночу самоту…
- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -
Над обрієм задумалися схили,
Важка верба шепоче щось в жалю…
А я дивлюся у обличчя миле
Таке тендітне, наче з кришталю…
Юрій Цюрик
Вона лежатиме у холодку...
Вона лежатиме у холодку
І, з льодом попиваючи мохіто*,
Чекатиме в тінистому садку, -
Коли ж пройде несамовите літо…
Купатимуться бджоли у вині,
Цвістимуть п’яно ніжні матіоли.
І лиш мені… безсильному мені
Не дихати нектаром тим ніколи…
Не бачити замріяну Красу,
Вечірню втому у очах блакитних.
Не відчувати в холоді росу
Й не чути плач вечірньої молитви…
Не пестити тендітнії вуста,
Не розтворятись у Її обіймах…
Чи не тому у серці пустота
І тихий сум у нездійсненних мріях ?!?...
Липень 2012 р.
З очей сьогодні падають сльозинки.
Забиті болем і гірким назитом.
Душа кричить,благає.
А гострий подих сліз по рані сипле сльози.
На ті місця,де серце моє б'ється.
Де все добро на біль кується.
Так хочеться піти туди де пусто.
Нема нікого.Тільки я.
Де вітра очі дивляться крізь мене.
Читаючи усі мої проблеми.
Де я сама з болем,
З побитим серцем і з його колем.
Пiд старим, рипучим дубом присiла.
Нiч i нема зiрок.
Я даремно так рано тобi зрадiла,
Брехня все,черговий урок.
Пiд тим самим дубом i завтра сяду,
Аж волоссям трави торкнусь.
Я нiколи в життi пробачити зраду
Не навчусь. Обiцяю.Клянусь...
На обличчі усмішка,
А на серці сльози.
Прохожі не помічають
І здається це добре.
Для кого?- Для мене,
Адже я одинока.
І нікому не треба
"Жаліти" ці сльози
Вони зустрілись навесні...
коли цвіли дерева й квіти,
коли світили фарові вогні,
й щасливі посміхались діти.
Вони сміялись і разом жили,
тай загалом були щасливі,
житєвою рікою разом плили,
і обоє були дуже вродливі.
Та щось сталось, побили горшки,
якась дрібниця, а розвели мости.
Вона пішла зупинитись не знайшла спосіб,
вони розійшлись... І знов була осінь!
Біжить вона по росяній доріжці.
біжить вона і чує крик душі.
вона не вірить що вже більш ніколи,
Їй не почути його теплих слів.
Вона не вірить,що ті дні щасливі
Вже проминули ,наче снігопад.
Іне назве її він вже так мило
Як це було ще кілька днів назад.
Щасливі зустрічі та теплі поцілунки
І незабутні ніжності слова.
та все це було тільки лиш омана
Вона ж не знаючи кохала до нестями...
То де ж любов,оспівана віками?
Де загубили ми це почуття?
Чому вона по-справжньому кохала,
А він?...для нього це лиш гра...