Не вірити і не чекати,
Не допускати своїх сліз,
Тебе у серце не впускати -
Оце і є ввесь мій девіз…
Слова собі ці повторяю
Я і щоночі і щодня,
Серце своє не відкриваю,
Бо всі твої слова – вода.
Тобі я мило посміхаюсь,
Дивлюся в очі ніжно я,
Коли цілуєш й обіймаєш,
Поводжусь, мов закохана …
А ти вже підкорив, вважаєш,
Став моїм світом і життям…
Радієш і не помічаєш,
Що просто граюсь зараз я…
Усі слова, всі поцілунки,
Всі обіцянки – лиш вода…
Це просто дивні візерунки,
А от душа моя пуста…
У ній давно немає болю,
Нема розчарувань і втіх…
І не зламають мою волю
Твої зізнання аж до сліз…
Багато слів красивих чула,
Багато квітів і зірок,
Та все-таки ще не забула,
Що всі ці речі лиш пісок…
Подує вітер – пісок зникне,
Розвіється, неначе дим…
А я давно вже жити звикла
Лише для себе і ні з ким…
галя верхола
Така вже гарна осінь на дворі…
Вальсує по деревах жовте листя.
Стоять дуби, мов ті богатирі,
І коси на березах розплелися…
Яке прекрасне сонце восени…
Сумує вітер і летять лелеки;
Стоять могутні клени й ясени
І сріблом покриваються смереки…
Задумливо курличуть журавлі…
Летять кудись у свою теплу осінь;
Несуть журливу пісню на крилі,
Вдивляючись в небес блакитну просинь...
Яка чудова осінь надворі…
Який багряно-жовтий килим з листя…
І лише ми – два голуби вгорі-
У піднебесній вічності злилися…
Вона була вродлива і зухвала,
Дівоча гордість пасувала Їй…
Всіх хлопчаків у школі закохала
У милі очі серед гарних вій…
Вона була красива і тендітна;
Струнка, неначе закарпатська лань…
А ще – сором’язлива і привітна..
Із серцем, вкритим золотом бажань…
Воно було чарівне й дуже миле
Це непокірне лагідне дівча…
Медове, ніби яблуко достигле
Й солодко-терпке, наче алича…
А ще вона корали розсипала
Очима - прямо в сонячну блакить…
Вона мені у серце так запала,
Що й до сьогодні в ньому щось щемить…
Як добре, що Ти є на цій Землі…
Що ми знайшлись в житті – не загубились…
Блукали довго в місячній імлі,
А потім одне одному наснились…
Ті ніжні сни з реальністю злились,
Переросли хореями у вічність….
Дві наші Долі квітами сплелись
В омріяну казкову романтичність…
І стали зрозумілими слова,
Переросли надії у бажання…
Моя ти квітка… ніжна… польова
Моє ти недолюблене Кохання…
Як добре, що ти є в моїх думках…
Чи може то омана... ірреальність?!…
Нектар солодкий на моїх вустах…
Чи вічний Сон… Чи незбагненна Радість?!…
Не випадай із простору життя…
Не йди у ніч безмежну і бездонну,
Не забирай Любов у небуття…
Й не відпускай із Ніжності полону…
Скажи мені навіщо щебетала
Так гарно, що і досі чую спів ?..
Навіщо ти думками прилітала
До мене із надуманих світів ?..
Ти лиш з’являлась у безумних мріях
І маревом була у ніжних снах…
Не задихалась у моїх обіймах,
Не засинала на моїх грудях…
Прокинувшись, не пестила в обіймах,
З солодким поцілунком на вустах;
А лиш з’являлась у тендітних мріях -
У видуманих зоряних світах…
Так пристрасно і палко цілувала,
А я неначе жовтий лист тремтів…
Скажи мені - навіщо завітала
До мене ти з омріяних світів ?!?
Віддай себе, віддай назавжди –
Залиш мені хоч душу…
Я знаю все, я знаю –
Віддати себе мусиш!
Я знаю, що вже пізно,
Я знаю, що не рано,
Здавалось такі різні,
Та серце так поранив…
Побачив лиш на мить,
Та вже й вона горить…
Зітліє все у вічності,
Порине в пустоту…
З кимось разом ми –
Ідемо в самоту…
Зустрінемось в житті?
Можливо, пощастить…
Наталія Мельник
Така вже гарна осінь на дворі…
Вальсує по деревах жовте листя.
Стоять дуби,мов ті богатирі,
І коси на березах розплелися…
Яке прекрасне сонце восени…
Сумує вітер і летять лелеки;
Стоять могутні клени й ясени
І сріблом покриваються смереки…
Задумливо курличуть журавлі…
Летять кудись у свою теплу осінь;
Несуть журливу пісню на крилі,
Вдивляючись в небес блакитну просинь...
Яка чудова осінь надворі…
Який багряно-жовтий килим з листя…
І лише ми – два голуби вгорі -
У піднебесній вічності злилися…
Із вуст твоїх я п’ю зелений чай,
Вдихаю аромат цілющих трав…
Ти поцілунком кажеш: «Прощавай»,
А серцем просиш, щоб не відпускав…
Та я піду у чорну хижу ніч,
Пірну у неї з головою я …
Там не зустріну твоїх протиріч
Й твоєї гостроти, Печаль Моя.
Не розірветься кавалькада дум,
Бо біль душі вже не відчуєш Ти…
І не розтане в поцілунках сум -
Його запестить смуток самоти…
І вічність обійме гірлянду літ,
Благатиме покою у Творця…
Й неначе яблуневий первоцвіт
Заполонить образою серця….
Усьому є початок і кінець…
Зів’янеш ти в сліпій своїй красі…
Розтоптано й спаплюжено вінець
У степовій запиленій росі…
І моїх скронь сріблясту сивину
Вже не покриє поцілунок твій
Ти так і не відчула глибину,-
Її замів осінній суховій…
З солодких вуст я пив зелений чай,
Вдихав цілющий аромат із трав…
Ти шепотіла: «Милий, прощавай …»
Холодний місяць зорі цілував…