Вірш – загадка.
Вона була вродлива і зухвала
Дівоча гордість пасувала їй….
Всіх хлопчаків у класі закохала
У сірі очі серед гарних вій…..
Вона була красива і тендітна,
Струнка, неначе закарпатська лань…
А ще сором’язлива і привітна….
Із серцем, вкритим золотом бажань.
Воно було чарівне й дуже миле
Це непокірне радісне дівча….
Медове, наче яблуко достигле
Й солодко-терпке, наче алича…
А ще вона у почуттях блукала,
В її очах я вгледів щастя мить…
Вона мені у серце так запала,
Що й до сьогодні в ньому щось щемить….
Дай мені мить палкого бажання,
Канонаду безсонних ночей…
П’янкуватого погляду зрання
І гіпнозу блакитних очей…
Залиши у віках сьогодення:
Ощаслив… зацілуй… заласкай…
Дай мені неземного натхнення
І створи мені ніжністю рай…
Я любитиму мабуть до тризни
Твою ласку і твою красу…
І Твою неземную харизму
Через терни життя пронесу…
Буду плакати, буду сміятись;
Небо бачитиму голубе…
Почуттями не буду кидатись
І чекатиму вічність Тебе…
І,-щоб ніч ця була не остання,
І,-щоб вічним був спалах очей…
Подаруй мить палкого кохання
В канонаді безсонних ночей…
Липень 2012
Фоміновій Людмилі – з ніжністю…
Коли з любов’ю думаю про тебе
І зранку бачу личенько твоє…
Здається, що стає синішим небо
І сонце променистішим стає…
І не гірчить у філіжанці кава,
Стає ніжнішим присмак мигдалю…
І осінь золотиста і ласкава
Всім розповість, що я тебе люблю…
Вересень 2012 р.
***
Я не прийду до тебе у віршах,
Не напишу любовної поеми…
Не приголублю у ранкових снах,
Й не принесу жовтаві хризантеми…
Я не візьму у руки стік пера,
Забуду про солодкі поцілунки…
Бо літня у відносинах пора
Переросла у непрості стосунки…
Я не вдивлятимусь у далечінь,
Замріяно не буду посміхатись…
Піду навіки з твоїх сновидінь
І зорями не буду милуватись…
Образ не буде, хіба в цьому річ –
Ти так і не змогла Коханням стати…
Мабуть тому в серпневу тиху ніч
Не зміг я на стальний курок нажати ?!…
Покрилися журбою почуття,
І серце стислось невгамовним болем…
Та видалити зі свого життя
Тебе, нажаль, не зможу я ніколи…
Вересень 2012 р.
***
Я відчуваю подих самоти,
Завершених любовних візерунків…
І–аромат Твоєї наготи,
І–ледь вловимий присмак поцілунків…
Я відчуваю трепет твоїх снів…
І ніжність твого дотику до тіла…
Душі твоєї відчайдушний спів
І ноти серця… серця, що зімліло.
Я відчуваю м’ятний подих твій
І пестощі, які несуть у прірву;
І насолоду від юнацьких мрій,
Тобою зачарованих у міру…
Кудись подівся острах самоти
І я пірнув у світ Твоїх малюнків:
У аромат твоєї наготи,
У м’ятний присмак ніжних поцілунків…
Липень 2012 Кам. – Подільський
Наймилішій у світі – з ніжністю…
Коли з любов’ю думаю про тебе
І зранку бачу личенько твоє…
Здається, що стає синішим небо
І сонце променистішим стає…
І не гірчить у філіжанці кава,
Стає ніжнішим присмак мигдалю…
І осінь золотиста і ласкава
Всім розповість, що я тебе люблю…
Вересень 2012 р.
Я ВСЕ ЖИТТЯ, ЛЮБОВ, ТЕБЕ ЧЕКАВ
Як водоспад, гримлять слова гучні,
Але найбільша сила в тихім слові.
І тільки ті щасливі справді дні,
Де є хоч крапля Справжньої Любові.
Душа співає Сонцю і Весні,
Зірками сяють обрії казкові,
Палає у безмежній далині
Чарівне світло Справжньої Любові.
Пливе у хмарі Місяць на човні,
Ставкам дарує рушники святкові,
А нам – печаль і мрії осяйні,
Й чекання вічне Справжньої Любові.
Я все життя, Любов, тебе чекав,
Вдивлявся у світанки пурпурові.
Вже сивиною сніг повисипав,
А все ще прагну Справжньої Любові.
Ти прилітала, часом, уві сні
(А сни мої старі, не кольорові)—
Зникали вмить усі думки земні,
Відчувши подих Справжньої Любові.
І вірші не писалися мені,
Тьмянило розум хвилювання крові,
Палало серце, наче у вогні
І все жадало Справжньої Любові.
Було… Було! Даремне каяття.
Заплачуть скоро дзвони малинові,
І відійду в далеке небуття.
А чи пізнаю Справжньої Любові?...
Блукає доля у тяжкій імлі,
Ховає сльози у стрічки шовкові,
Відлічує мені печалі дні,
І теж не знає Справжньої Любові.
Великий Боже! Люди ж не святі.
С кажи мені свій вирок в тихім слові
І подаруй (хоч в іншому житті!)
Тепла і світла Справжньої Любові.
Я все життя, Любов, тебе чекав...
Владислав Красса
Галині К. – присвячую…
Я покохав чарівну галичанку,
Грудневий сніг на коси нам лягав…
По місту йшли прекрасні кам’янчанки,
Але чомусь я їх не помічав…
Дивились в небо зорі променисті
В те небо, що тобі подарував….
З дерев давно опало жовте листя,
М’який лапатий сніг все покривав…
А потім ніч зацілувала п’яно…
Нічого, що не було солов’я…
Нічого в тім, що був я неслухняним, -
Виною тому були – ти і я …
І я хмелів від радості і щастя,
Нагадували коси запах трав…
Я ніжно цілував твої зап’ястя
І шовк косей, і груди цілував…
Дивились в небо сиве кам’янчанки,
В те небо, що тобі подарував…
О, мила чорноброва галичанко,
Повір, що я тебе не докохав…