Ми робимо великі помилки,
Та так вчимося жити – такий світ.
Не повернемо ми вже ті роки,
Де безтурботні були наші дні.
Буває так, що деколи заплачеш,
А деколи смієшся аж до сліз,
Такий щасливий, що творити хочеш,
Або на стінку б через все поліз.
Та треба жити, бо таке життя,
Що треба все на зло усім стерпіти.
А що із тим, що покохала я
Уже давно не знаю що робити.
Не зумів ти любов зберегти
Не зумів, не зумів і не треба
І тепер не запитуй мене
Чом я стала байдужа до тебе
Чом при зустрічах довго мовчу
Або зовсім я їх не чекаю
Я про тебе забула давно
І про мене забудь ти, благаю.
Не переч і не стій на шляху
І не злися, мій друже, на долю.
Пам'ятай, що колись і мені
Ранив серце ти гостро, до болю...
Всю пристрасть і любов мою візьми,
Але візьмеш ти мало тут собі.
Все, що “Коханням” названо людьми
Й без того вже належало тобі.
З поетами змагатися не хочу
І слів не буду прикрашати я,
І дарувати зорянії ночі,
Й казати, що ти кращий місяця.
Не вихвалятиму я свої почуття
І не хвалитиму любов свою,
Бо це не річ якась, не іграшка.
Нікому я її не продаю!
Дощ. Похмурий день і осінь
згадую слова, що ти сказав
як ходили по асвальту босі
і незнали мір розмови барв
З неба падали краплини щастя
а в очах горіла іскра мрій
із каштанів падало осіннє листя
і я думала... ти тільки мій!
Ще секунда, і життя пропало
вже нема тих радісних надій
наче в мрії мої небо впало
а ти... смуток на душі своїй розвій
Кохаючи, ти змушуєш мене страждати.
Жаліючи-знущаєшся є мене.
Кохання - біль,а зрада рани в серці.
Твоя любов мені зігріла душу і відібрала ясний промінь сну.
Люблю тебе і серце завмирає
Люблю, люблю, люблю-навік твоя...
Вона прийшла в сльозах, з печаллю,
Із смутком, з болем у очах,
Здавалось в них пуста безодня,
Та ні, ховався там десь страх.
Вона боялась – не пробачить,
Вона боялась – прожене,
Вона прийшла – та він не бачив,
Що у руках вона несе.
Він не побачив там в долонях,
Кривавий слід і щось живе,
Він не помітив, що у пригорщку
Своє життя йому несе.
Вона прийшла… в сльозах, з коханням,
А він прогнав, як схибив він,
Не знав, що то остання,
Його остання надія у житті.
Чому?
Чому сумую, я не знаю.
Про це у неба запитаю.
«Ти щиро любиш лиш його» -
Ось так воно відповіло.
Чому про нього лиш думки?
На це птахи відповіли:
«Думками серце володіє
І думає про кого мріє»
Чому його у снах я бачу?
Чому ночами гірко плачу?
Чого боюся я сказати
І серце лиш йому віддати?
Чому так доленька хотіла,
Щоб на шляху його зустріла?
Чому так доля забажала,
Щоб я без нього так страждала?
На це відповіли зірки,
Що мерехтять уже віки:
«Ти не бійся його покохати,
Лиш так ти зможеш щастя відшукати».
Дорослі, здається…
Але в душі усе ще діти
Так хочеться туди вернутись
Коли ще можна все змінити.
А зараз ти далеко є від мене
І, не зважаючи на те, що не кохала,
Та, покидаючи мене самого,
Частину мого серця відібрала.
Так забирай же моє серце
І душу прихопи з собою
Мені вони не знадобляться
Коли не буду я з тобою.
Такі думки у мене в голові кружляли,
Як тільки ми з тобою розійшлись
Та як старалася мене не чути
Коли кричав до тебе «Повернись!»
Здавалося, що це страшний сон
Який не може ніяк закінчитись
І стане все на свої місця
Та треба просто пробудитись.
І я прокинувся…
Але нічого в результаті не змінилось
Пройшовши через ці страждання
Ми просто друзями з тобою залишились.
Пригадую твої слова… Слова про те,
Що зрозумію – ти мене не варта.
Та як це можна серцю пояснити
Яке кричить: «Кохаю тебе, Марта!»