Цей ти... І я, коли я коло тебе,
Як іпохондрія без сенсу, просто так.
І може то душа моя із неба
З хмарини тільки що стекла?
Моя душа в краплиночці дощу
Розіб'ється вже скоро об асфальт...
Я п'ю її, розтоплену стрілу...
Розтоплену в секунді без життя.
Мов вічна меланхолія й скорбота
Моє життя... Ну і душа, напевно...
Чому ніхто їй не дає злетіти?
Чому від тебе я така залежна?
Я знову плачу тихо на вікні,
І знов чекаю не на свою долю
Ну що, сльозинко, знову ми одні
Ніхто нас не чекає на роздоллі...
Ми віримо, що вічним є життя
Але самі ми б того не хотіли
Лиш мої сльози й я. І я, і я, і я...
Мене не вбили, але я зотліла...
І знов скінчився день, почався морок
І я невпевнено знову дивлюсь
В розчинене вікно. Відчувши холод
Буду звикати. Я не втечу, я залишусь!
Я можу вмерти, поки ще жива
Хіба що я. Нема життя мого вже.
Я не живу. Тепер існую я.
Хоча була б і радою життя завершить...
Та все ж жива. Напевно що, це добре
Є сотні тих причин, щоб буть живою
Бо серце і душа, напевно, ще живуть...Без долі...
Та як жива, не буду більш собою.
Стояти в мороці немає сенсу
Не має сенсу і моє життя.
Воно ж іще живе, напевно, десь тут...
Я чую, як несется кров моя.
Я чую, як десь дихає окремо
Моя занепокоєна душа.
І б'ється в двері. В ще закриті двері...
Там де живе бажана смерть моя.
Я чую, як повітря ще снує десь
Проте в легенях ніби пустота
Життя — це більш не моя велич
Це просто річ, яка... Яка... Яка?

Коментарі

*для додавання коментарів необхідно увійти або зареєструватись