Вона любила дощ. Такий, як на початку липня.
Бо він змивав весни сліди.
Вона ще дуже не любила злидні,
Які проводила у товаристві самоти.

Вона любила дощ і білі квіти,
Які він ніжно краплями беріг.
І не любила заздрощів, обману, кривди,
Які доводилось не раз пускати на поріг.

Вона любила дощ, його прозору правду.
Він умивав її лице не раз.
А ще брехню ненавиділа палко,
Бо обпікалася вже нею увесь час.

Вона любила дощ; і грім, і зливу,
Яка змивала всі проблеми, і не раз
Сама стояла серед зливи й плакала.
А та ховала її сльози кожен раз.

Вона любила дощ, який будив зі сну.
Вночі, тихенько, стукаючи в шибку.
Любила розмовляти з ним, і нишком,
Виходила із хати відчути його велич і красу.

Він розмовляв із нею довго-довго.
Вона розказувала всі проблеми, труднощі життя,
А він любив її, як рідний батько,
І захищав її від всього зла.

Вона любила дощ, завжди його чекала,
Коли в душі був смуток чи журба.
І не любила, бо коли раділа,
Він не приходив. Йшов до іншого вікна.

Тоді їй небо посилало сонце,
Яке пекло жагуче в душу кожен раз.
Вона любила дощ, який їй був як рідний,
І заміняв їй тих, кого уже нема.

Коментарі

*для додавання коментарів необхідно увійти або зареєструватись