Село вмирає, тихо, поступово
Без пафосу, без крику, без погроз,
Скрізь бур'яни. З воріт відірвано підкову,
Йому дощі осінні не жалкують сльоз.
Доньки забрали маму, вже стара,
Із переїздом метушня скінчилась.
Лишилась хата - сирота, сама.
І в осінь їй минулеє наснилося.
Дитячий гамір і вона нова.
Життя вирує, ллеться через вінця.
І не росте в господі кропива,
В дівчат подерті руки, зідрані колінця.
Її господарі, красиві, молоді,
Вперед ідуть до сонця у майбутнє.
І розливають щастя - кола по воді
Будуючи, наразі вже минуле, незабутнє.
Ну От і все...Враз метушня скінчилась.
Сідає сонечко і вечір насува
Лишилась хата, й в крикові молилась,
- Куди ви всі?! Я ще жива, жива!...
Неньку перевезли, в порядку, хай живе.
Та погляд хати пропікає душу,
Дитинство в ній, коріння родове
Яке самі рубаємо бездушно...
А зараз не болить, так тихий сум.
Та біль ще прийде - серце стисне.
Навіє в голову лиш не веселих дум,
Усе спресує в мить, і у душі зависне.

Коментарі

*для додавання коментарів необхідно увійти або зареєструватись