*********
Самотність скрізь… На вулиці, у парку.
Самотність обіймає за плече
І з тиха шепче: «Правда нам прекрасно?
Хіба колись забудеш ти мене?

Коли тебе покинули всі друзі
І ти сховала від людей печаль.
Я витирала сльози лагідно, немов рукою.
Хотілось бачить радість в голубих очах.

Не раз у літній вечір, серед ночі,
Коли не снилися чарівні сни,
А душу переповнював неспокій,
Про це розповідала ти мені…

Без слів… Думками… Поглядом несмілим…
Який я розуміла краще всіх.
Я була поряд, була я з тобою.
І не хотілось покидать тебе мені.

Я знала, що приношу тобі користь,
Та й розуміла, що печаль також…
Потрібно було йти, щоб розійшлись дороги,
Та я все відкладала шлях ще лиш на крок.
Зуміла швидко ти привикнути до мене,
Що я є скрізь з тобою й повсякчас.
Мене не проганяла ти від себе,
Лиш більш любила провести зі мною час.

І ось, немов найкращая подруга,
Тебе я супроводжую по всіх шляхах.
Та відчуваю: слабне наша дружба,
Щось незбагнене появилося у твоїх очах…

Та вже, напевно, нам пора прощатись,
Тебе я хочу відпустити назавжди.
Нам краще більше тут не зустрічатись…
За нашу дружбу скажу я «Прости!»

Коментарі

*для додавання коментарів необхідно увійти або зареєструватись