Увесь світ доволі однакий,
Хтось любить вино, а хтось цінні злаки,
Але нас підкошує жінка, яка на сопілці мов з скриньки, мелодію лагідну ллє,
І ти їй і віриш і хочеш, любити сказати так просиш, але одвертвючись в розкіш вона не спиняє мотив.
Тоді ти стрибаєш повз гори бо любиш її як те море, не в плані красиве і синє а глибоко так і сповна.
Вона зачаровує, манить і ти запливаєш в ті чари, оговтавшись не встигаєш, як не відчуваєш ти дна.
І вверх і вниз ти пірнаєш, на право, на ліво волаєш, дібратись до суші бажаєш, але вже не знаєш як.
І кожен із нас так втопає, втопає і в сушу його викидає, де він оклемавшившись згодом на ноги свої він встає.
Води він вже трохи боїться, пірнати і воду ковтати - повіки,
Він хоче вже просто жити і не відчувати біди.
Та муляє десь під боком, і трохи тускнішає око.
І щоб повернути назад все, ти ходиш по місту один.
Єдине бажання відчути, мелодію жінки почути, тому кожний шелест і гуркіт твоїх вух включає радар,
Ти довго один так блукаєш, мелодії щастя вже не пригадаєш, і кожне бринчання й свистіння тобі вже не є бридким.
І грубу й глуху гітару і гострі удари від барабану і гул саксофону, який був більш схожий на гул корабля.
Ти все це послухав і як же старались твої бідні вуха і розум обманював рухи, але стукоту серця нема.
І бац, наче хвилею з моря, тебе накриває мов казкою штора....
(Пауза)
Чудовий момент- ти рішуче, крокуєш по пірсу,
І дме вітерець надії і флірту.
Та раптом ти дивлячись в воду згадаєш,
свій чорний-трагічний фінал.
Все наче перекрутилось, вода там зелена і засмерділась, а флірт став як жабячі лапки, таким же слизьким і гадким.
Втікаєш від цього болота, і кров з додаванням поту, стікають тобі до рота,
Це все викликає блювоту і стан твій як ідіота, збиває тебе із ніг.
Цей раз, встати було ще важче,
Якщо б світ зупинився то було би чути, як щось в тобі плаче,
Тепер, у руці твоїй чарка,
Язик огорнула, ота чудо-марка,
Дим смерті зайшов до легенів,
Відчуття, що ти сотий в ряду манекенів.
Звучить страшно, але стало легше,
Підсвідомо, ти знаєш, що мук стане менше,
В очах закріпилася втома,
А зранку прокинувшись, схопить судома,
Ти сенсу вже не відчуваєш,
Людей вже не чуєш, а просто киваєш,
В руках твоїх купа паперів,
А ввечері морду наб’ють двоє боксерів,
Паперів то менше, то більше,
Прогрес лиш у тому, що робиш ти скорше, а галстук твій ширше,
Не будемо ставити в його житті крапку,
Хоч все не так склалось з самого початку,
Не знати, чи є в ньому трішки надії,
Що схоче душа і чи вирветься він із обіймів повії,
Повії, що теж ту мелодію чула,
А може і грала, та зараз вже марно, бо точно забула,
Я вірити хочу, що цвістимуть маки,
І нехай те вино, а зранку ті злаки..
і нехай, вже просяк ти в диму сигаретнім,
Але щось попід серцем під пилом сторічним,
Знов прокинеться, й нагадає про важливе і вічне,
Можливо згадаєш мелодії нотки,
Той час коли світ твій не був у відсотках.
Згадаєш і вмить посміхнешся,
Життя його марне, та його не зречешся.
Але може воно й не даремне,
Раз сенс його він усвідомив, напевне...

Коментарі

*для додавання коментарів необхідно увійти або зареєструватись