Є в батька заповідь одна:

Творить добро, в душі з любов’ю жити,

Щоб поважали рідні діти…

Та не судилось – все дарма…

Роки летять, і батька скроні
Давно накрила сивини вуаль,
В думках своїх немов в полоні,
Зажурено вдивляється у даль.
А спогади все не дають спокою,
Перед очима прожите життя,
Змахне сльозу з щоки рукою
Нема в минуле вороття.
Такого поворота долі
Від своїх рідних не чекав,
Просив у сина і у доні,
Аби ніхто про це не знав…
І небо плакало від болю,
Благало, тільки не спішіть,
Він буде там в страшній неволі,
Йому нема для кого жить…
Пізно вночі, прийнявши ліки
Розгублено спитав дітей:
«Ви везете мене у дім «каліки»?»
І серце виривалося з грудей...
Залишив він свою домівку,
Бо вже не сила працювать,
Отримав від дітей листівку,
«Нема за що вас годувать...»
Вже рік минув, про нього всі забули…
Лише у спогадах його лишився слід
Про те життя давно минуле
Даремно витрачених літ.
Згадає, як маленька доня
Так сильно тата обійма,
Торкається його долоні,
Шукає ніжності й тепла.
Як серце б’ється без упину
Від радості що тато є,
Він скаже у важку хвилину:
«Я поряд, серденько моє.»
Згадає, як з маленьким сином
Ловили рибу у ставку,
Ходили разом по малину,
Збирали яблука в садку..
Життю радів він разом з ними
Допомагав чим тільки міг,
Для них у праці без упину
Своє здоров’я не беріг.
Та старість ноги підкосила,
І все змінилося у мить,
Дочка із хати попросила
«Нема вам більш тут що робить…»
І син його не помічає
Не хоче з батьком розмовлять,
Терпіння він уже не має
За хворим дідом доглядать.
Згадав, і тихо похилився
На старий ганок під вікном,
В серцях у небо помолився,
Заснув назавжди вічним сном.
І на могилі розквітають квіти,
Садок зацвів - то батькова краса,
Пройшли літа і вже старенькі діти
За нього моляться у небеса.

Коментарі

*для додавання коментарів необхідно увійти або зареєструватись