RU UA

"Плаче небо" над Карпатами,
Як не плакать, не сумувать?
Коли люди з малими зарплатами,
Свої ж ліси дозволяють рубать...

Тече річенька, вже й величенька,
Наростає вода з кожним днем,
Все зруйнує вона на шляху своїм,
Тим, хто зовсім не бачив проблем.

Скільки доводів й слів було сказано,
Про збереження наших Карпат,
Не минає все безнаказано,
Ось, таким нам і є результат.

Не шануєте Ви й не цінуєте,
Ні ліси, ні річки, ні поля,
Прийде час, коли всі засумуєте...
Поверне все Вам Ваша ж Земля!

comment Коментарі (1)

Якби можна було
Я б закрила світ
Від невігластва і нахабності.
Я знаю, як шрами печуть,
Як серце болить
Від людської безтактності.
Етикет у реаліях часу
Давно застарів,
Краще вчитися бути сильними.
Світ так прагне мати геніїв,
Що роботі будуть вірними.
І дарма, що тріщить твій фінансовий стан
І дарма, що чекаєш людяності.
Вже не в моді манери, ані співчуття.
Знаєш, світ цей за крок до безумності.

comment Коментарі (0)

Через болотну каламуть
Скрізь тягнеться ожина,
У Козака нелегка путь,
Важка його стежина.

Зелене світло у очах
Зловісної знахарки,
В грузьких смарагдових
лісах -
Мольфари і мольфарки.

У Козака стезя - борня,

З усіх усюд безкраїх,
Зібралась потороч - змія,
Накинулась, мов зграя.

Росяний бережок, ріка,
Повіяло грозою,
Спасла мольфарка юнака
І винесла із бою.

В Чаклунки зуби, як терпуг,
Слова, мов крик совиний:
"Запам'ятай, що я - твій друг,
До того ж - друг єдиний!"

Скінчився бій, вже сну нема,
Лише питань важких катма...

comment Коментарі (0)

Напівкрок…
Напівголос…
Напівщем…
Вмий обличчя своє
Червневим дощем.
Напіввідстань…
Напівсталь…
Напівсвіт…
Зупинися. Хай грає
В тобі дивна мить.
Напівмузика…
Тихо…
Напівжаль…
Вдалі жито
Заніжене вітром…
Пахне м’ятою чай.
Скільки вже
Пережито,
Скільки ще
Недожито.
Світ в тобі,
Як тотем.
Пахне фруктами літо,
Волошками й житом,
Теплим сонцем
Й дощем…

comment Коментарі (0)

Засторога

З циклу «Химери сновидінь»

Є сни-віщі, є сни-застороги,
Є сни безпечні,
Є сни-вбивці…

***


Хащі сновидінь –
дивовижні…
Гори, ліс
і халупа якась,
Зрозуміти – годі,
облиште!
Підійти поближче –
зась!

Жінка в Чорному,
висока, худа,
Перед хатою виставляє
пастки…
Дерев’яних кліток
рядки.
Для
Кого
Клітки?

Звірі, звірі –
ведмеде-вовки,
Пробігають усі на чфораках*,
Як один, –
чоловіки,
На руках і ногах
пробігають,
Не на лапах…

Ікласті, кошлаті істоти,
заповнюють пастки.
Місяці проповзають,
роки…
Скаженіють
чоловіки,
Ідять баланду якусь,
І виють усі
Невтямки…

А потім
бранців своїх
відпускає.
Тікають,
по одному…
Кожен пісню гарчить
сумну,
Вони не збиваються
в зграї…


Спалює Жінка пастки,
У згарище забиває
кілки…

Нові пастки
Чекають
На нову
чоловічу
роздрібнену
Зграю…

Химерна гра,
Прокидатись пора!
………………

*Лазять рачки

comment Коментарі (0)

Лункий шепiт.

“Спочатку було Слово, і Слово було
у Бога, і Слово Було Бог.”
Євангеліє від Іоанна.

Настає час рокованого відліку, коли тобі дарується тиша. Безмежна тиша всередині серця, холодна німота, що пронизує тебе все глибше і глибше, жах, страшніший від смерті, який заповзає в твої широко розкриті очі розчахнутим простором, пронизливими голками зірок. Страх постає перед тобою сивим напівпрозорим привидом, чіпляючись за руки, стікаючи підлим крижаним потом за спиною, не даючи поворухнутись, вищає, зростає, аж поки серце твоє раптом знову не здригнеться в тобі першим ударом, гуркотом весіннього грому. Дощ бринить сльозами по шибках, і ти, пронизуючи всі завіси, примари, страхіття, увіходиш в новий світ. Все тут наповнене передчуттями, чимось таємним, що бродить у каламутній темряві, ось-ось маючи народитись, зринути, розтрощивши всі перепони, розбивши двері та вікна. Весь всесвіт у тобі та навколо тебе, раптом зрушивши з місця, починає обертатися, зблискуючи зірками, миготливими блискавками, виринаючи та зникаючи у безвість міріадами людських облич, з усіма їх болями, жалями, щастям та любов’ю. В тобі, наче квітка чи дитина, починає зростати щось дивне, величне, непереборне, непередбачене. Тоскний щем перетворюється на нестерпний біль, захват і жах чекання. І нарешті, з сухим шурхотом, по глухим закапелкам твого єства, приходить перше невблаганне, нестерпне Слово лункого шепоту...
Первинний хаос здригається, зупиняється на мить, в ньому як перед увертюрою оркестру починають звучати окремі партії інструментів, голосів, які, сплітаючись, створюють спочатку окремі музикальні фрази. Какофонія всесвіту все більше гармонізується, наростаючи мов океан, котиться на тебе, крізь тебе, найвеличнішою симфонією симфоній, дзвоном безмежних світів та сфер.
Слова, що йдуть крізь тебе, злітають із твоїх пошерхлих висохлих губ, народжують нову, дивну, беззахисну та всемогутню істоту, повну незнаної любові та щирості, та все ж, чужу та незнайому тобі.
З кожним Словом творення в тобі вмирає просто людина. Вмирає та плаче за світом, що втрачає. І тільки Слова лункого шепоту злітають все вище та вище, над простором синім, до першого зблиску ранкової зорі, що лине навскісно крізь завіси весняних дощів, фіолетових хмар, квітучих садів до змучених людських сердець. Слова повертаються до тебе і витворюють, преображають тебе знову і знову, і ніхто, і ніщо в цьому земному світі вже не в силі спинити лункого шепоту, що ллється крізь тебе.


Дивитися в небо з вікна,
Що пташкою бути у клітці,
Там з місяцем грає весна,
А ніч розсипає намисто…

Там пахне повітря. Там світ.
Горять світила у тиші.
Дивитися в небо з вікна…
Де ніч зорепадами пише…

comment Коментарі (0)

Світ змінюється тихо за спиною...
Колись факти заповнять
Ці прогалини в житті...
І дотліває у долонях воля
За помилки й амбіції чужі.

comment Коментарі (0)