RU UA

Болить душа...а що ж їй ще робити? все подумки минає в небуття, життя таке нестримне і тендітне, що хочеться втікати в майбуття ! Беріть усе, що можете з собою, емоції, інтриги без жалю, бо більше так не буде в цій безодні -сьогодні є.., а завтра вуалю !
************************************************************

Минає час, минає все навколо, та тільки ми не знаєм до кінця...як жити далі, дихати без того, без кого світ немилий докінця! І "рве" в душі, затьмарює свідомість, допоки будеш сам у цім житті, ніхто не допоможе ділом добрим, підтримкою в твоїх сумних очах, бо поки можеш сам роби, як треба, а далі вже на відчуття душі...
***********************************************************
Прийде ще час і будеш ти щасливий, та тільки не гордися рідним всім, бо як то кажуть є той запис в Бога, що так породжує любов на всіх. Люби і знай, що ти творіння Боже, а ті хто, сквернять нас, скажи їм: -помоліться Богу !
💥💥💥💥💥💥💥💥💥💥💥💥💥💥💥💥💥💥💥💥💥💥
P.S. друзі не судіть строго, це мої думки, обставини життя, настрій.

comment Коментарі (0)

Ці дні у вимірі дощів
Здавались довшими за вічність,
Хоч цю життєву алогічність
Могла б розрадить пара слів.
Та ні дзвінка, ні СМС -
Мобілка тишею мовчала
Так, ніби вимер світ увесь,
А дівчинка усе чекала...
Здригались плечі від плачу
І по щоках текли сльозини.
Губились відчаю хвилини
У безутішності дощу.


Ой світить сонце ясне
І вітер повіва
Любов моя не гасне
Любов моя жива

Щодня на сході сонця
Голубить ніч зірки
і я біля віконця
Ось ці пишу рядки

Моя голубко сиза
Ти серденько моє
Весна приходить чиста
Навкруг все розтає

Та чорні хмари вкрили
Могутні небеса
Гніздо ворони звили
І злоба воскреса

Уже багато років
На серденьку журба
Утратив я свій спокій
Тебе ж давно нема

Минуть тисячоліття
Спливуть немав вода
Нехочу я повітря
Коли тебе нема


Яка печаль у цілім світі
Настало горе і біда.
Бо всі ми гордо понеслися,
Бо була гордість і пиха.

Давайте знімемо корони,
І станемо розумними людьми.
Без заздрості, ненависті і злості,
Будемо усміхатися завжди.

А краще щиро помолімся,
За світ, родину й лікарів.
І станемо ми всі здорові,
Тут пануватиме лиш мир.

Бо тільки Божа тут опіка,
Що дальше в нас життя веде.
Ми віримо, що Бог нас не покине
А щиро руку простягне.

Давайте ми душевно помолімся,
І вся біда від нас піде.
А буде тут любов і радість,
І милосердя в душах заживе!!!
(Н. Воробель)

comment Коментарі (1)

Ці роки голодомору,
Найстрашніше, що було.
Діти їстоньки хотіли,
Пухли , помирали.
Ну, а мати, що робити,
Дітей поїдати?
І таке було так часто,
Що важко й казати.
Їсти зовсім і не знали
Ці сім'ї де брати.
А весною, от весною,
Як підеш у поле,
Чи картоплю собирати!
Всі діти і мати.
І до вечора , одного
Дитяти не стало.
Оце горе, так ось горе,
Нічого не скажеш.
Що робити? Як тут жити?
Коли ти нікому
І на ніготь не потрібен,
Треба йти до дому.
А що вдома,голі стіни?
Та і діти голі...
Мати плаче, сліз немає
Діти всі голосять,
Так і літо промайнуло,
Наступила осінь.
Нас в сім'ї, аж п'ятеро
На той час було,
Але в ці роки,
Четверо померло...

І тепер я вже дорослий
І один , лишився.
Пам'ятаю все до каплі
Скільки сліз лишився.
І приходжу до могили
Кожного я року.
Вже мені , аж 90,
А братам та сестрам
Тому п'ять тоді було,
А тому чотири...
Але квітів не несу
Тільки , ненці милій.
Я приношу їм завжди
Їсти на могили.

comment Коментарі (0)

Сьогодні небо посміхнулось вперше
І на душі якось чарівно добре.
На світі забилось ще одне серце,
Що бореться за життя своє хоробро.

Ось тато вже прийшов, напевно, пив,
І знову в домі крик, одні сварки,
Хіба не розуміє, що і дітей, і маму болем потопив?
А небом пропливають чорні хмарки...

Десь там, у маминих руках дитятко плаче,
Бо біль в його сердечку такий нестерпний.
І мати до Бога на колінах стоїть терплячих,
І до грудей все дужче притуляє очі сплячі.

І знову жах, дитячі сльози-"Схаменися, тату,
Я ще дитина, чуєш, хочу щастя мати,
Для чого біль приносиш в хату?
Я хочу бігати, стрибати й з татом грати".

В житті дуже по-різному буває:
Хтось бореться за нього, а хтось себе вбиває.
І плаче мати, і дитина...і плаче небо...
Бо у ночі той ранок тьмяний снивсь.
І знають всі, і знає небо: навколішки благати треба,
Щоби серця усіх тягнулись лиш у вись.

comment Коментарі (0)

Саме так, нікуди не дітись,
Від правди голої, спокуси.
Врешті-решт я маю здатись,
У цій битві хтось програти мусить.

До останнього не вірив,
І все вогник вдалині майорів.
Прийшла пора зрозуміти -
Я той, хто дотла вже згорів.

Мені не судилось кохати,
Я більше не бачу для цього причин.
Ніжні думки у собі доглядати,
Комусь це видніше, та не мені.

І важко тепер розібратись,
Чи я зрадив мрію, підступно,
Всі ми здатні помилятись,
Вона все ж така недоступна.

Нарешті, я чую як піт захолов,
Під подувом свіжого вітру,
Я стою на краю, я вже бачив цей сон,
Це мої душі гасне світло.

Роздітий, і волосся, і груди,
Я прагну цього, бо я неживий.
Мені холодно, боляче, люди!
Я німий, чи наяву, чи в сон.

Добре, немає більше часу,
І сили розказати вам про все.
Життя цікаве тим, що різне.
Не такий як всі, це правда, все мине.


Доведу голос до надриву,
Кричу, що маю в собі сили.
І тільки й можу, що співати,
Я тільки й можу що зникати.

Світ поділився на частини,
Біль зупинився на хвилину.
Я й далі буду надриватись,
Або ж заткнусь, щоб попрощатись.

Ще раз я заспіваю сильно,
І рознесу світ на частини,
Бо так не може бути далі.
Я лиш поволі помираю.

Завтра ще одна можливість,
Зірвати голос, одержимість.
Це все. Крик вмер, він розчинився.
Я був. Я зник. Я помилився.