RU UA

Чому так довго дúвлюсь в вічі
Що тягнуть наче зорі вічні
Неначе місяць, ліс і море
Неначе західні ті гори

Неначе хочуть політати
Хочуть ловити і спіймати
Хочуть заглянути в душу
Чи то я хочу, чи то мушу

Ті очі наче вітер в полі
Не зникнуть навіть проти волі
Ті очі - океан і місяць
Я захищу, ти й далі смійся

Я полечу все далі в небо
Буду дивитись як живеш
І навіть якщо буде темно
Знайду тебе, як ти цвітеш...

comment Коментарі (0)

Я читала тебе між рядків,
Кожне слово наповнював сенс.
Серед тисяч простих віршів ,
Лиш в тобі віднайшла інтерес.

Я читала тебе між рядків ,
Недописаних ще сонет .
Та відомих отих віршів,
Що жили на орбітах планет.

Я читала тебе між рядків ,
Кожна кома пробирала нутро.
І за крапкою безліч слідів,
Невідшуканих ще було.

Я читала тебе між рядків ,
Кожна літера - подих душі .
А слова  з невідгаданих снів,
Їх вкладу у свої лиш вірші.

Прочитала тебе  між рядків ,
Та наповнилось сенсом життя.
Ти сховатись можливо хотів,
Та за крапкою йшли почуття ...
*Анастасія Іларіонова


Уявленнями марень тішусь...
Моя маленька таємнице...
Моє кохання споконвік...
Я вірна лиш тобі повік.

Душею, що тенетами ліричності
Стягнула ніч її
Сильвет.
Моя Афіна
З безкінечності
Мені розкинула вельвет.

У далечі,
Що була білою,
Туманом скритою
Як міф.
І Ваш прозоро образ
Вкоханий.
На горизонті були Ви.

Дзвеніла зброя,
Долітали крики воїнів.
І попелястий жаль
Мні душу покривав.

Ви майоріли затуманені,
Неначе Хан.
А я й не дала б Вам й паші.
Ваш образ так мені укоханий,
Що не боялась Ваших же мечів.

Душа заплакала субдомінантою.,
Кипіла кров,
Бриніла мгла.
Коли халіфа тінь
Велично так
Крізь мене перейшла.

Ви зникли.
Ця жахаюча невіданність.
Я б статус Вам
З кохання не дала б.
І я упала у незвіданість,
Проткнута лезами
Всіх трьох мечей.

Забута, і Богами проклята,
Була по інший світу бік.
А наді мною 21 вік,
В своїх
Багряно-сірих шатах.

За мотивами "Інфанти" Миколи Вороного


Мені так важко.
В світі я - поет.
Мене вбиває кожне майже слово.
Переді мною знову силует:
Мій янгол плаче.
А моя утома...
Мене зморила.
Важко мені так.

Мені так важко.
Світ мене все вчить:
ти маєш впасти,
сила має здатнвсть закінчитись.
А я у відповідь
Стою.
Підняла голову.
Неначе та султана.

Мені так важко.
Рани рвані.
Я донька вбитої за те,
Що вижити хотіла.
В неї війшло.
Страшна ж за це була ціна.

Не так вже важко,
Як боюся.
Боюся схожого кінця.
Та зовсім інша я.
Здаюся?
Сьогодні, так.
А взавтра встану знов.


Слухай, я хочу у тебе дещо запитати...
Тільки тихо, щоб ніхто не міг те знати...
Скажи, коли ми навчимось людей хороших обирати?
Таких щоби знали як страшно ображати?
Людину яку не хочеться втрачати...
Послухай, коли ми жити навчимося, так щоб щастя як ріки глибокі у душу лилося?
Не знаю коли навчимося Життя цінувати...
Лиш знаю одне - за те що живем ми маєм кожен день подяку до Бога складати..
4.02.21 р

comment Коментарі (0)

Стеля, нагадуюча нескінченную даль
Це все, що я бачу, нажаль.
Ця стеля...

Ця стеля - це жах,
Ця стеля - це пекло і страх,
Але є в ній щось,
Приваблючє мої закоханні очі,
Щось гарне, щось ніжне,
Твій погляд дівочий!

Через твій погляд,
Себе я зі стелею зв'язав
Ти навіть не знала,
Як я тебе покохав.

Стеля - це мій уявленний світ,
Де ми з тобою в обіймах сміялись,
Стеля - це мій уявленний світ,
Де ми почуттів не боялись.

За межами стелі
Ти не зі мною,
За межами стелі
Я для тебе нікто,
За межами стелі
Гірко я плачу,
Бо твою ніжную посмішку,
Нажаль я не бачу.

Стеля - це мій уявленний світ
Де я не плачу від суму,
Стеля - це мій уявленний світ
Де я не бачу хлопот,
Стеля - це всесвіт,
Центр якого - любов.

За межами стелі
Ти - лиш сподівання,
Я малюю на стелі кохання
Кохання якого, як і щастя не буде,
Будьте щасливії,
Кохайтеся, люди!

comment Коментарі (0)

Квіти, як пахнули квіти,
І завжди поруч ти, де вони.
Десь в обіймах вечірнього світла,
Де час, наче, хтось зупинив.

Ніби ніколи небуло так тепло,
Ти до болю знайома історія,
Та давно все затихло, затерпло,
А залишилась ти, меланхолія.

Залишилась ще в тій весні,
Де мов цвіт беззахисний із виду,
Ти істинно живеш в мені,
Як пам'ять вічна про провину.


#меланхолія#лірика#пам'ять

comment Коментарі (0)

День безпросвітній, занурений в спомини…

Дощ пориваєтьcя снігом іти…

Раптом війнуло – як сонячним променем,-

Там за вікном у тролейбусі – ти!

Жаль, але бажане тільки здалось мені,-

Мряка і сутінки знову довкруж.

Жовті листочки –кораблики осені -

Мокнуть в холодних озерцях калюж.

Змерзлі дерева до затишку туляться...

Щемом на серці - утрат гіркота...

По спорожнілих оголених вулицях

Бродять заручені сум й самота.