RU UA

Сюрпризів не чекаю від життя,
Скоріш за все чекаю їх від себе,
Бо маю вчасне я передчуття,
Яке пульсує в серці та між ребер.

Тендітну долю у своїх руках
Відігріваю, як замерзлу пташку,
Надії стільки у її очах,
Що буде легше, що не буде важко.

Вона співає гучно по весні,
Літає в небесах, бо має крила,
Шепоче вдячна доленька мені
Про те, що сильною була безсила.


І навіть те, що справді неможливо,
Одного разу також може бути...
Так просто говорити, що щаслива,
Всі негаразди назавжди забути.

В омріяне повірити напевно,
Згадати те, на що давно махнула,
Того, чого хотілось недаремно,
В своє життя я знову повернула.

Не просто! Та вважаю, що можливо
Радіти кожній миті на світанні,
Чому і ні, насправді я щаслива
І кожен день життя, як день останній.


Щодня пишу листи та відправляю людям,
Про оптимізм, любов, природу, сум та зраду,
Про щирість й почуття, я знаю не осудять,
Тому знаходжу в них потребу та відраду.

Листи написані знаходять адресата,
Я впевнена вони завжди комусь потрібні,
Все без претензій на кумира чи фаната,
Ллються вірші з душі, пливуть струмкам подібні.

Побачить хтось себе щасливим на світанні,
А хтось до вдячності й добра прозріє,
Згадає давнє у стрімкому пориванні,
Лист прочитає мій та серце відігріє.


Розхристаний вітром цвіте абрикос,
Завжди прохолодно в цю пору на жаль,
Все мариться теплих країв відголос,
Весна за вікном й не прикрита печаль.

Безлюдна красуня лунає, як сон,
Як ніби то мимо проходить вона,
Цвіте абрикос взявши вітер в полон,
Де ж люди поділись, на дворі весна.


Без слів уміють говорити,
Кричати голосно від щастя,
Вони заплачуть від напасті,
Не можуть очі одурити.

Вони завжди говорять правду,
ЇЇ почути можна в тиші,
В них відгукнеться біль від зради
Крізь вираз почуттів найглибший.

Читайте очі, ніби книгу,
Що там приховано у серці,
В них сподівання на відлигу,
В очах всі помисли відверті.


Згоріло те, що не горіло.
Я не любив та закохався!
Воно спочатку довго тліло,
А я як дурень сперечався.

Бо не вірив в ту любов,
Що в фільмах трактували.
Актори маски надягали знов
Та в роль, ніяк не попадали.

Бо не відчував я ту любов,
Що в книгах описали.
Як від того оживала в інших кров,
Але цим мою не зігрівали.

На щастя я зустрів її та полюбив,
Вона мене взаємного навчила.
В житті я вперше так ожив,
Тим повітрям яким мене любила.

Плекали, пестили, любили.
В серці влучні почуття.
В глибину душі так влучно били,
І залишились там на все життя.

Потрапивши туди вони не тануть,
Не з горять, не щезнуть, не зів'януть.
Ні які сили не в силах відібрати,
Того як міцно навчився я кохати!

comment Коментарі (0)

Вигулює небо хмари кудлаті,
Нечесані, пухнасті та лупаті,
Своїми роздивляються очима,
Людей сумних з округлими плечима.

А люди мовчазні, мов манекени,
Для хмар небесних, ніби феномени
Ступають крізь калюжі на асфальті,
Беззахисні, маленькі та завзяті.

Бредуть, нагнувши голову в печалі
Так рухаються по життю — спіралі,
Чому не радісні, вони не знають
З ранку до ночі...Потім засинають.


Каміння падали з душі
Складала їх в сюжети,
Вони мої, а не чужі,
Печальні амулети.

Створила сонячний пейзаж,
Мозаїчну картину,
На морі лагідному пляж
З яскравого бурштину.

Не тисне більше, не болить,
Попадали під ноги
Живим камінням в одну мить
Стелилися дороги.