RU UA

Стирала межі, наче крейду з дошки,
Від захвату німіла й завмирала,
У відліку хвилини, як горошки,
І дні, як фішки в казино лишала.

Просила я пробачення у серця -
Мільйон разів постукало у душу.
Оголене і ніжне, ну, не сердься,
Не слухала, не чула... зараз мушу.

Нанизувати буду сотні вражень,
На нитку із подій, немов намисто...
А напрямок мені життя підкаже -
В думках про нього я блукаю містом.


Життя сценарій стертий до дірок,
Весь білий світ душі моєї витвір,
від річкового плеса до зірок.
Обірвані афіші котить вітер,

Дощем завіса падає із неба,
без квітів та овацій грала ролі,
вкладаючи слова туди від себе,
Гортала сторінки своєї долі.

Щербатий місяць, ти стеріг безсоння,
думки, що хвилювали й підіймали...
Кому несла, як серце на долоні
ту гру мою, яку не розпізнали ?


В моїх словах ще грає раннє сонце,
Хоч тихий відчай п’є серце моє.
А в когось душі олово чи стронцій,
А хтось серцям свій ладан віддає.

Нехай слова у часі забарились
І не тверді, і не міцні, як сталь.
Там моє небо, там душевна сила,
Куди не добирається печаль.

В моїх словах ще грає раннє сонце,
Мої думки ще гріє теплий плед.
Якщо є віра, то стерня не коле.
В ній сила, твердість і духовний злет!

comment Коментарі (0)

Минає день у пасмах суєти,
Пройшов нечесаний, кудлатий,
В похмурій та нікчемній самоті
Вночі сховався біля хати.

Такий ледачий, мовчки просидів
Зранку під вишнею у квітах
Вкривався пелюстками та сивів
Опівдні спочивав у скиртах.

Той день буденний, білий наче дід,
Як тисячі, безцільний, нудний,
Зігнувшися пішов й залишив слід,
Під хату ліг, як пес приблудний.


Я не просила ніжності, уваги
Нічого не просила я у тебе...
Для себе лиш просила рівноваги,
Як дивно, але більшого не треба.

Безсонням виміряв мою самотність,
Ковток любові кавою під вечір,
Минулий час, як вічна незворотність,
А пам'яттю забуті мною речі.

Нічого я ні в кого не просила,
Ти винятком також не був для мене,
Ту осінь, що тоді була красива,
Просила зрозуміти незбагненне.


Бурхливий день, заплющився й притих
Вечірнє місто сяє променисто
Засвітлене у вікнах золотих
В них долі заблукали ненавмисно.

Своє віконце в спалахах життя
Шукали та не втримавши губили,
Від прийняття, зневіри й каяття
Так мріяли коханням й не любили.

Історію плекали під крильми
Ці долі, як метелики на світло,
Обпалювали душі непомітно
В самотності були серед зими.


Рук твоїх тепло
Лікує, лікує мене
Звичайне добро
Тобі неймовірно йде

Біль, яка в тобі є
І рани кровоточать
Рано чи пізно мине
Світанковим сонцем

Цей час пройде
І нічого не візьмеш
Спаситель зійде
Провести у вічність

Давай розкажемо
Про наші життя
І сльози покажемо
Раз`ом я і ти, ти і я


* * *
Птахів дзвінкоголосий спів
Розбурхував весняні миті.
І ранок просто аж бринів
У березілевій блакиті.

І свіжість бадьорила дух,
І сонце, радістю умите,
Пробуджувало все довкруг...
Хотілось жити!