Вірші - Любов

І що, що відьма?... Що я маю з того?
Знання таємні, помисли людей?
І Всесвіт може впасти мені в ноги.
Але я потребую лиш тебе...

А ти мене залишив тут сконати
Як несподівано прийшов - так ти і зник
Не знаю я, що думати й гадати
Минув лиш тиждень - а здалося рік

І з дня у день сполохано чекаю
Сама не відаю чого. Або кого.
З безумством божевільно розмовляю
Про все чого насправді не було

І мій запалений "енцефалітний" мозок
Осягне, що я згаяла момент,
І просто зупинилась на дорозі,
Що я власноруч знищила усе.

Благаючи, сповзаю на коліна:
- Нічого більше - я спокутую вину!
Або ж зітри зі Світу мене милий
Щоб не лишилось, що покласти у труну

Поразка

твоїм байкам нема кінця і краю
Не стане мені сил дістати до мети
Блукаючи стежками пекла й раю
Дивилась ,як горять усі мости

Дивилась ,як весь світ руйнують
І тане Антарктида знову й знов
І вірила,щасливі ще існують
І вірила в твою недолюбов

Я вірила у тебе мов у казку
Та ти у ній уже не граєш ролі
І важко дуже визнати поразку
Й іти навпомацки,шукати свою долю

Але хоч ти моя. поразка
І буть з тобою геть немає суті
З тобою повна віри в казку
І повна щастя навіть в скруті

На уламках

Я танцюю на уламках
На уламках свого серця
Це не шахи,я не в дамках
Ми в фіналі,то ж не сердся

Ми один одного не тримали
Мені не боляче і не жаль
Ми повільно себе ламали
І щоб сховати рани,куталися в шаль

Та істину важко сховати
Усе завжди виходить на поверхню
Ти хотів мене обіграти
Лиш тим,що дивився зверхньо?

Зверхньо,на все що я ліпила з уламків
Це правда,нам хотілося пограти
Ми дурні,як твердять суспільні рамки.
І ми обоє повинні програти.

Ми обоє гралися з вогнем
А тоді гадали : звідки опіки?
Не бути разом ночі з днем
Не будуть із морозом тропіки

Мінус на мінус - пара?
І що,це тебе втішає?
Любов повз пройшла мов примара
Обернулись - а її немає

І наостанок запитання:
Чи варто починати грати
Якщо напевно знаєш,без вагання
Те,що тобі судилося програти?

Мораль яка?Яка мораль в цім світі?!
Скажу це кожному,хто запитає:
Ми живемо в 21 столітті
Ні любові,ні моралі вже давно немає.

Сон

Може ти - це був лиш сон?
Бо так пройшло все непомітно,
Всі люди,мов зграя ворон,
А ми в цій зграї птахи перелітні

Я – камінь,але тільки в твоєму океані,
Я – лід,та лише в твоїй Арктиці,
Ти – світло в моєму тумані,
Я – фея лиш в твоїй фантастиці.

Стрілка годинника біжить швидше часу,
Для когось дурниці, а для мене ж реальність
Я людей забула й відпустила масу,
А з ними - тебе і твою псевдоідеальність.

Ти – денний промінь,я –нічна зоря,
Ти – світ надії,я - чорна безодня
Я – звуки року,а ти – треля солов'я,
Таких ,як я –мільйон,таких як ти – лиш сотня.

Може ти - це просто сон?
Я не знаю в кого запитати
Ти на межі,я перетнула рубікон
Але якщо ти сон,то я лягаю спати.

А як його забути?

Серце моє болить,
Душа тіло покидає..
Бо мене не любить той,
Кого я найбільше кохаю..

Не знаю чому саме він,
Чому саме його полюбила..
Його усмішка мені,
Серце розломила..

Навіщо серце подарила,
Навіщо душу віддала?
Він усе це викинув, і сказав:
"Це для того, щоб ти мене не згадала.."

А як його не згадати?
А як його забути?
Ну як забути той ніжний голос..
І ті теплі руки..

В моїй душі весна

А в моїй душі весна,
Ти прийшов в моє життя.
Як сонце,як ріка,
як сяйво зір у небесах.
Ми зовсім різні,я це зна
І ти один,і я одна
Та може щось нас поєдна
Моя любов до тебе велика
Та час іде,в душі-печаль
Ти все забув,я-ні,це знай
І знов зима.В душі зима.
Ні тут,ні там тепла нема,
Можливо все це є дарма,
Та ні,надія в серці ожива.
Що ми разом,Він і я.
Тому що Він - моє життя.
Нажаль,це недосяжна мрія.
І знов зима.Серце і душа
так гірко плаче,бо усе дарма...

А я чекаю, я буду

Вітер розносить собою листи,
Я захопивсь від твоєї краси,
І може більше знайдеться конвертів,
В незнайомих місцях,
Ти в моїх снах,ти в моїх снах


А я чекаю,я буду між тенетами слів,
А я знайду до тебе шлях
в небеснім ключі,
І промінь впаде тобі на коси,
А я не знаю,що зі мною відбулося,
Ти в моїх снах,ти в моїх снах
тепер назавжди


Небо пильно,слідкує за мною,
Рахує кроки,зроблені з тобою
В повітрі пахне осіннім,вечірнім дощем
Я відчуваю,що буду тобі плащем

І біля твого вікна, розмалюю сніг,
Жовто-гарячим кольором із моїх снів,
Я стану сонцем твоїм,сонцем твоїм

Забула вже вона

Зацвів тюльпан червоний як та кров
І ромашка зацвіла біла як той сніг
І покохала я напевно знов
Та чи зміг покохати він?

Цвіте усе весна буяє
Затигла прохолодна й зла зима
А маленька дівчинка не знає
Що кохання взаємного нема

Життя летить мов листя з дерев
І час не зупинити ні на мить
І чути десь пораненого лева рев
Йому також щось у душі болить

Болить душа та не вщухає
Болить щодня щомісяця постійно
А дівчинка так сильно вже кохає
І у душі немов на час спокійно

Курить часто. І гуляє лиш сама
Ходить пізно вечорами одинокими
Адже віри у життя нема
І малі рани здаються широкими

Маленька дівчинка наївна
Вона не знає ще всього
Мале дівчисько йому вірна
І думає що втримає його

А він піде й саму залишить
Піде ні сказавши ані слова
Про їх любов вірші напишуть
Як він згадав та лиш забула вже вона.