Без тебе
І все не те, і все не так
Без тебе тиша завмирає
І ти не тут, тебе нема
А смуток очі затуляє
Ти так далеко, я сумую
Без тебе ночі, вже не ті
І ти згадай, згадай ті очі
Які ти бачив у пітьмі
А знаєш як ласкав над ранок
Як ніжно обнімав і промовляв люблю
А я лиш споглядала тихо
І думках шептала, так , люблю
Маленька перемога
Я навчилася жити без тебе
і це, моя маленька перемога.
На зміну коханню приходить
байдужість.
Вже дихаю вільно і серце
від болю не плаче.
Дякую долі за зустріч з тобою,
за час проведений разом.
І з посмішкою дивлюсь я
на тебе
розуміючи що так треба.
Іринка
Елла
моя люба ти Елло,пишу тобі я листа
не можу ніяк я зібратись...
щоб написати простих три рядка
я дуже сумую,але ні,не варто
тобі цього знати
мою люба ти Елло,пишу тобі я листа
не можу ніяк я згадати,чому любов була така зла
кружляли з тобою в нашому танці,
в чотири години,десь вранці
моя люба ти Елло,пишу тобі я листа
не можу ніяк знайти поглядом тебе
я
Виталий Ц
Така мокра та слизька
Така мокра та слизька цього року зима.
Мороз та холод часто стукають у мої двері.
Але сьогодні знехотя,
Прокинувшись ще із самого рання,
Десь об одинадцятій годині,
Десь у спогадах про весняні трелі,
Я не впізнав за вікном чергового зимового дня,
Зими не стало чомусь саме нині.
Він просто розтав і потік
Сніг. Я впізнав це тепло,
Що розтопило зиму,
Так було й торік.
Я впізнав, бо так, як я вже сказав, було..
Стікали каплі по склі – лік, лік, лиськ…
І поза була твоя там за склом рука,
Так дивно.
Хоча, зовсім не дивно,
Тане на вулиці сніг,
Мені вже не зимно.
Звісно, я міг здивуватися, міг
Чого це раптом розтанув надворі сніг.
Але я впізнав це інтимне тепло,
Від якого й торік
Так само мокро та слизько було.
І ті самі сліди тих самих ніг,
Білий гарячий майже розталий сніг.
І мов рожева троянда твоя
Постать, там, за вікном.
Точно весна ти пройшла повз.
І дуже раптово та вчасно розтала зима.
Я знаю тебе. Я впізнав твою душу.
І волосся. Між ніг твоїх сніг,
Що майже розтанув уже,
Я впізнав.
І мушу, бодай ще раз побачити мушу
Твої великі та красиві очі бодай.
Я давно упізнав у тобі все евристичне,
І різко піднявся мій твердий та величний
Настрій, щоб розтали останні сніги та гори
Щоб розсунулись. Ноги твої
Несуть весну просто до мене. Рай.
Кожен вигин моралі ламається,
Коли пальці мої у тобі купаються,
У твоєму волоссі на голові,
А може й між ніг твоїх сніг
І мій сніг завтра нарешті розтане,
Коли й завтра пройдеш ти повз із самого рання,
Десь об одинадцятій годині.
І чергову сонату я напишу й прочитаю
Тобі.
Вже ніч. Завтра перетворилось в нині.
І я знову не сплю.
Дивлюся в стелю, слухаю трелі
Із заплющеними очима,
Руками працюючи, я шукаю чергову невловиму риму
У цьому ще одному вірші до неї.
І крізь заплющені свої повіки
Я подумки орудую руками над її бюстом.
Виліплюю пальцями з гіпсу і пульсу,
І тертям своїх пальців запікаю навіки
Вогнем,
Її красу. Із думками про власний гарем
Її сотень душ, помножених на вічність.
Я шукаю ту невловиму точку,
Ту кнопку всередині неї.
У своєму ліжку, просто посеред січня,
Просто згадуючи її улюблені квіти – лілеї.
Просто лікуючи свою власну еротичну клінічність.
Знайшов.
Натиснув. Пальці блаженно заграли,
По струнах жіночої плоті стікають каплі води
Лік, лік, лиськ…
То все сніг. На руках її.
Він ще увесь не розтанув,
Досі мій холод ще не пішов.
Коли
Навчусь я нормально писати,
Щоб пальці не грали,
Щоб пальці на дотик не відчували
Тільки кнопки машини,
Щоб пальці кохали
Її, позбавляючи сили
Мене.
І щоб бачив її частіше
Не тільки заплющеними своїми очима.
Колись я скажу їй щось таке,
Щось приємне, шалено приємне… брудне
Як піт із писання моєї руки.
Саке.
Я п’ю його кожного разу,
Коли крізь вікно споглядаю тебе.
Коли.
Легко та невагомо проходиш
Ти.
Коли потопає мій сад бо розталі сніги
Течуть з твоїх ніг….
Ходи вже сюди.
Ох, як довго я працював язиком,
Оминав хитрі твої філологічні звороти,
Я запам’ятав усі в тобі повороти,
Із заплющеними очима, працюючи язиком,
Притулившись до тебе своїм чолом.
Ти була так далеко, там, за вікном,
І ще далі ти була, коли була проти.
Руки втомились, пальці болять,
І язику вже несила творити.
Я тобі сказав все і написав в кінці
Дай.
Тебе ще раз зустріти та покорити.
****
Ти знов мовчиш, й шматуєш моє серце
Скажи причину, що зробив не так?
Можливо, що люблю так сильно, сильно,
Сильніше навіть за своє життя...?
Мені піти з твого життя назавжди?
Замести всі сліди, й забрати всі слова?
Скажи мені, скажи мені всю правду
Мені всерівно, що вона гірка...
Давай хоч щось будемо говорити
Мовчання це не вихід - це тупик.
Словами можна стіни розвалити,
Мовчанням «хрест» поставити навік.
****
Свята настали і усі святкують
І келихи немов дзвіночки б'ють
Лиш тільки я сиджу один сумую
Тебе чекаю, а тебе нема...
Усі телефонують і вітають,
Бажають щастя і здійснених мрій.
Лиш тільки ти одна мені потрібна,
І більш ніхто, не треба більше мрій...
Не треба подарунків, ані грошей
Достатньо поцілуночка твого...
І ще б три слова з уст твоїх почути
Вони простенькі: «Я тебе люблю»...
****
Свята настали і усі святкують
І келихи немов дзвіночки б'ють
Лиш тільки я сиджу один сумую
Тебе чекаю, а тебе нема...
Усі телефонують і вітають,
Бажають щастя і здійснених мрій.
Лиш тільки ти одна мені потрібна,
І більш ніхто, не треба більше мрій...
Не треба подарунків, ані грошей
Достатньо поцілуночка твого...
І ще б три слова з уст твоїх почути
Вони простенькі: «Я тебе люблю»...
Я
Я маленька українка,
Звуть мене Степаненко Вікуся.
Я живу в селищі Добровеличківка,
Вчуся я у десятому класі,
Не марную дарма часу –
Я танцюю, я співаю
Та іще й вірші складаю.
Я люблю свою родину -
Мою матінку єдину,
Я стараюсь бути чемна -
Знаю слів багато й віршів.
А за все, що вмію й можу
Я подякувати хочу
Тим, хто нам добро дарує,
З нами шлях до знань торує.
Вчителям усім чудовим
Шлю подяки щире слово.
Обіцяю, мої рідні –
По життю пройду я гідно!
І крізь роки швидкі
Пронесу я рідну мову,
Кобзареве вічне слово,
Віру в Бога і надію,
Що в душі моїй зоріє.
Прошу в Нього добру долю,
Для Вкраїни – світлу волю,
Щоб щаслива я зростала,
А держава розквітала.
Степаненко Вікторія Олександрівна