RU UA

Фоміновій Людмилі – з ніжністю…

Коли з любов’ю думаю про тебе
І зранку бачу личенько твоє…
Здається, що стає синішим небо
І сонце променистішим стає…

І не гірчить у філіжанці кава,
Стає ніжнішим присмак мигдалю…
І осінь золотиста і ласкава
Всім розповість, що я тебе люблю…

Вересень 2012 р.

0 comment Коментарі (0)

***
Я не прийду до тебе у віршах,
Не напишу любовної поеми…
Не приголублю у ранкових снах,
Й не принесу жовтаві хризантеми…

Я не візьму у руки стік пера,
Забуду про солодкі поцілунки…
Бо літня у відносинах пора
Переросла у непрості стосунки…

Я не вдивлятимусь у далечінь,
Замріяно не буду посміхатись…
Піду навіки з твоїх сновидінь
І зорями не буду милуватись…

Образ не буде, хіба в цьому річ –
Ти так і не змогла Коханням стати…
Мабуть тому в серпневу тиху ніч
Не зміг я на стальний курок нажати ?!…

Покрилися журбою почуття,
І серце стислось невгамовним болем…
Та видалити зі свого життя
Тебе, нажаль, не зможу я ніколи…

Вересень 2012 р.

0 comment Коментарі (0)

***
Я відчуваю подих самоти,
Завершених любовних візерунків…
І–аромат Твоєї наготи,
І–ледь вловимий присмак поцілунків…

Я відчуваю трепет твоїх снів…
І ніжність твого дотику до тіла…
Душі твоєї відчайдушний спів
І ноти серця… серця, що зімліло.

Я відчуваю м’ятний подих твій
І пестощі, які несуть у прірву;
І насолоду від юнацьких мрій,
Тобою зачарованих у міру…

Кудись подівся острах самоти
І я пірнув у світ Твоїх малюнків:
У аромат твоєї наготи,
У м’ятний присмак ніжних поцілунків…

Липень 2012 Кам. – Подільський

0 comment Коментарі (0)

Наймилішій у світі – з ніжністю…

Коли з любов’ю думаю про тебе
І зранку бачу личенько твоє…
Здається, що стає синішим небо
І сонце променистішим стає…

І не гірчить у філіжанці кава,
Стає ніжнішим присмак мигдалю…
І осінь золотиста і ласкава
Всім розповість, що я тебе люблю…

Вересень 2012 р.

0 comment Коментарі (0)

Я ВСЕ ЖИТТЯ, ЛЮБОВ, ТЕБЕ ЧЕКАВ

Як водоспад, гримлять слова гучні,
Але найбільша сила в тихім слові.
І тільки ті щасливі справді дні,
Де є хоч крапля Справжньої Любові.

Душа співає Сонцю і Весні,
Зірками сяють обрії казкові,
Палає у безмежній далині
Чарівне світло Справжньої Любові.

Пливе у хмарі Місяць на човні,
Ставкам дарує рушники святкові,
А нам – печаль і мрії осяйні,
Й чекання вічне Справжньої Любові.

Я все життя, Любов, тебе чекав,
Вдивлявся у світанки пурпурові.
Вже сивиною сніг повисипав,
А все ще прагну Справжньої Любові.

Ти прилітала, часом, уві сні
(А сни мої старі, не кольорові)—
Зникали вмить усі думки земні,
Відчувши подих Справжньої Любові.

І вірші не писалися мені,
Тьмянило розум хвилювання крові,
Палало серце, наче у вогні
І все жадало Справжньої Любові.

Було… Було! Даремне каяття.
Заплачуть скоро дзвони малинові,
І відійду в далеке небуття.
А чи пізнаю Справжньої Любові?...

Блукає доля у тяжкій імлі,
Ховає сльози у стрічки шовкові,
Відлічує мені печалі дні,
І теж не знає Справжньої Любові.

Великий Боже! Люди ж не святі.
С кажи мені свій вирок в тихім слові
І подаруй (хоч в іншому житті!)
Тепла і світла Справжньої Любові.

Я все життя, Любов, тебе чекав...