RU UA

На відстані дзвінка …
Вона далеко, та здається зовсім близько…
Ти відчуваєш її дотик на щоці,
Ти уявляєш її образ серед ночі,
Пригадуєш її шалені очі
І засинаєш в повній тишині…

Вона приходить у вісні до тебе
Цілуєш ти її ніжні уста,
І кожен вечір ти дякуєш небу
За те, що у твоїм житті вона була…

Приходить ранок…він вас розділяє
Й вона тепер на відстані дзвінка…
Хоча вона й сама мабуть не знає,
Що біля тебе цілу ніч була…

Вона не знає і мабуть не хоче знати,
Тож залишаються несказані слова…
Не хоче спільного життя з тобою мати
Й поводиться немов зовсім чужа…

А ти чекаєш , досі віриш,
Ввесь час надією живеш,
Плекаєш у собі цю мрію
Й кохаєш ти її без меж…

А їй це зовсім не потрібно,
Вона не хоче й знать тебе
А ти з цим миришся покірно
Й чекаєш поки це пройде…

Та не проходить, не минає,
Не забувається цей біль,
Вона тебе й не пам’ятає,
А ти ще й досі вірний їй…


Не вірити і не чекати,
Не допускати своїх сліз,
Тебе у серце не впускати -
Оце і є ввесь мій девіз…

Слова собі ці повторяю
Я і щоночі і щодня,
Серце своє не відкриваю,
Бо всі твої слова – вода.

Тобі я мило посміхаюсь,
Дивлюся в очі ніжно я,
Коли цілуєш й обіймаєш,
Поводжусь, мов закохана …

А ти вже підкорив, вважаєш,
Став моїм світом і життям…
Радієш і не помічаєш,
Що просто граюсь зараз я…

Усі слова, всі поцілунки,
Всі обіцянки – лиш вода…
Це просто дивні візерунки,
А от душа моя пуста…

У ній давно немає болю,
Нема розчарувань і втіх…
І не зламають мою волю
Твої зізнання аж до сліз…

Багато слів красивих чула,
Багато квітів і зірок,
Та все-таки ще не забула,
Що всі ці речі лиш пісок…

Подує вітер – пісок зникне,
Розвіється, неначе дим…
А я давно вже жити звикла
Лише для себе і ні з ким…


Така вже гарна осінь на дворі…
Вальсує по деревах жовте листя.
Стоять дуби, мов ті богатирі,
І коси на березах розплелися…

Яке прекрасне сонце восени…
Сумує вітер і летять лелеки;
Стоять могутні клени й ясени
І сріблом покриваються смереки…

Задумливо курличуть журавлі…
Летять кудись у свою теплу осінь;
Несуть журливу пісню на крилі,
Вдивляючись в небес блакитну просинь...

Яка чудова осінь надворі…
Який багряно-жовтий килим з листя…
І лише ми – два голуби вгорі-
У піднебесній вічності злилися…

0 comment Коментарі (0)

Вона була вродлива і зухвала,
Дівоча гордість пасувала Їй…
Всіх хлопчаків у школі закохала
У милі очі серед гарних вій…

Вона була красива і тендітна;
Струнка, неначе закарпатська лань…
А ще – сором’язлива і привітна..
Із серцем, вкритим золотом бажань…

Воно було чарівне й дуже миле
Це непокірне лагідне дівча…
Медове, ніби яблуко достигле
Й солодко-терпке, наче алича…

А ще вона корали розсипала
Очима - прямо в сонячну блакить…
Вона мені у серце так запала,
Що й до сьогодні в ньому щось щемить…

0 comment Коментарі (0)

Як добре, що Ти є на цій Землі…
Що ми знайшлись в житті – не загубились…
Блукали довго в місячній імлі,
А потім одне одному наснились…

Ті ніжні сни з реальністю злились,
Переросли хореями у вічність….
Дві наші Долі квітами сплелись
В омріяну казкову романтичність…

І стали зрозумілими слова,
Переросли надії у бажання…
Моя ти квітка… ніжна… польова
Моє ти недолюблене Кохання…

Як добре, що ти є в моїх думках…
Чи може то омана... ірреальність?!…
Нектар солодкий на моїх вустах…
Чи вічний Сон… Чи незбагненна Радість?!…

Не випадай із простору життя…
Не йди у ніч безмежну і бездонну,
Не забирай Любов у небуття…
Й не відпускай із Ніжності полону…

0 comment Коментарі (0)