RU UA

Я ВСЕ ЖИТТЯ, ЛЮБОВ, ТЕБЕ ЧЕКАВ

Як водоспад, гримлять слова гучні,
Але найбільша сила в тихім слові.
І тільки ті щасливі справді дні,
Де є хоч крапля Справжньої Любові.

Душа співає Сонцю і Весні,
Зірками сяють обрії казкові,
Палає у безмежній далині
Чарівне світло Справжньої Любові.

Пливе у хмарі Місяць на човні,
Ставкам дарує рушники святкові,
А нам – печаль і мрії осяйні,
Й чекання вічне Справжньої Любові.

Я все життя, Любов, тебе чекав,
Вдивлявся у світанки пурпурові.
Вже сивиною сніг повисипав,
А все ще прагну Справжньої Любові.

Ти прилітала, часом, уві сні
(А сни мої старі, не кольорові)—
Зникали вмить усі думки земні,
Відчувши подих Справжньої Любові.

І вірші не писалися мені,
Тьмянило розум хвилювання крові,
Палало серце, наче у вогні
І все жадало Справжньої Любові.

Було… Було! Даремне каяття.
Заплачуть скоро дзвони малинові,
І відійду в далеке небуття.
А чи пізнаю Справжньої Любові?...

Блукає доля у тяжкій імлі,
Ховає сльози у стрічки шовкові,
Відлічує мені печалі дні,
І теж не знає Справжньої Любові.

Великий Боже! Люди ж не святі.
С кажи мені свій вирок в тихім слові
І подаруй (хоч в іншому житті!)
Тепла і світла Справжньої Любові.

Я все життя, Любов, тебе чекав...


Галині К. – присвячую…
Я покохав чарівну галичанку,
Грудневий сніг на коси нам лягав…
По місту йшли прекрасні кам’янчанки,
Але чомусь я їх не помічав…

Дивились в небо зорі променисті
В те небо, що тобі подарував….
З дерев давно опало жовте листя,
М’який лапатий сніг все покривав…

А потім ніч зацілувала п’яно…
Нічого, що не було солов’я…
Нічого в тім, що був я неслухняним, -
Виною тому були – ти і я …

І я хмелів від радості і щастя,
Нагадували коси запах трав…
Я ніжно цілував твої зап’ястя
І шовк косей, і груди цілував…

Дивились в небо сиве кам’янчанки,
В те небо, що тобі подарував…
О, мила чорноброва галичанко,
Повір, що я тебе не докохав…

0 comment Коментарі (0)

***

Ти знову ощасливила мене
Своїм єством, харизмою своєю.
Сказавши : « Швидкоплинно все мине…»
Й що я забуду ніжную Лілею…*

Ти знову мило все переплела:
Роки – в хвилини, мрії – у молитву…
Жагу кохання жаром обпекла
Й прикрасила чуттєвим оксамитом…

Ти знову розпалила почуття,
Оздобила любов’ю поцілунки.
Своєю мелодійністю - в життя
Моє внесла казкові візерунки…

Ти – Моя Мудрість… спів мого плачу…
Знедолена і виплекана Доля.
Від почуттів до тебе я тремчу,
Немов під буревіями тополя…

Мені стає якось не по собі:
Рвучи на двоє цілісність кохання, -
Частину більшу віддаю Тобі,
А з меншою – занурююсь в страждання…

Всевишнього про щастя я молю,
Благаю, щоб простив сердечні муки….
Ти знаєш – я усе в житті стерплю,
Лише - не розпач і - не біль розлуки…
- - - - - - - - - - - - - - - - - - - -
Ти знову мило все переплела:
Роки - у вічність, вічність – у молитву…
Жагу кохання жаром обпекла
Й прикрасила чуттєвим оксамитом…

0 comment Коментарі (0)