Всю пристрасть і любов мою візьми,
Але візьмеш ти мало тут собі.
Все, що “Коханням” названо людьми
Й без того вже належало тобі.
З поетами змагатися не хочу
І слів не буду прикрашати я,
І дарувати зорянії ночі,
Й казати, що ти кращий місяця.
Не вихвалятиму я свої почуття
І не хвалитиму любов свою,
Бо це не річ якась, не іграшка.
Нікому я її не продаю!
Дощ. Похмурий день і осінь
згадую слова, що ти сказав
як ходили по асвальту босі
і незнали мір розмови барв
З неба падали краплини щастя
а в очах горіла іскра мрій
із каштанів падало осіннє листя
і я думала... ти тільки мій!
Ще секунда, і життя пропало
вже нема тих радісних надій
наче в мрії мої небо впало
а ти... смуток на душі своїй розвій
Кохаючи, ти змушуєш мене страждати.
Жаліючи-знущаєшся є мене.
Кохання - біль,а зрада рани в серці.
Твоя любов мені зігріла душу і відібрала ясний промінь сну.
Люблю тебе і серце завмирає
Люблю, люблю, люблю-навік твоя...
Вона прийшла в сльозах, з печаллю,
Із смутком, з болем у очах,
Здавалось в них пуста безодня,
Та ні, ховався там десь страх.
Вона боялась – не пробачить,
Вона боялась – прожене,
Вона прийшла – та він не бачив,
Що у руках вона несе.
Він не побачив там в долонях,
Кривавий слід і щось живе,
Він не помітив, що у пригорщку
Своє життя йому несе.
Вона прийшла… в сльозах, з коханням,
А він прогнав, як схибив він,
Не знав, що то остання,
Його остання надія у житті.
Чому?
Чому сумую, я не знаю.
Про це у неба запитаю.
«Ти щиро любиш лиш його» -
Ось так воно відповіло.
Чому про нього лиш думки?
На це птахи відповіли:
«Думками серце володіє
І думає про кого мріє»
Чому його у снах я бачу?
Чому ночами гірко плачу?
Чого боюся я сказати
І серце лиш йому віддати?
Чому так доленька хотіла,
Щоб на шляху його зустріла?
Чому так доля забажала,
Щоб я без нього так страждала?
На це відповіли зірки,
Що мерехтять уже віки:
«Ти не бійся його покохати,
Лиш так ти зможеш щастя відшукати».