Сидів я на березі моря
Чув як хвилі шумлять на весні
І сльоза покотилась від горя
Від того, що сиджу в самоті.
О, як важко самому іти по-житті
А тим більше в чужій стороні
Де нема тобі близьких людей,
Людей - яким міг би довіритись ти.
Та я вірю, настане колись
Довгожданний той день
Коли доля з"єднає в обійми
Двох розлучених часом людей.
Одні говорять,що любов це казка
Це не реальний і прозорий світ
Розкриєш очі,краще глянеш
І все зникає наче сніг.
Хтось інший твердить,що це мука
І що любити важко.
Бо люблять тебе,чи любиш ти,
Усе одно страждання є.
Хтось взагалі не вірить
в те,що кохання є
Можливо колись і повірить
Та цього не знатимемо ми.
Звичайно всі люди праві
Сперечатися сенсу немає
Одних воно страждати заставляє
А іншим хмару щастя посилає.
Комусь приносить нещастя
Тільки біль і тугу
А хтось літає від щастя
І співчуває тим хто внизу
Так хто ж відповість нам точно
Що ж це за таке почуття???
Можливо ілюзія казки
Привязаність чи страждання???
Та тільки одне знають всі
Що коли любиш то в душі,
Метелики літають,а світ з під ніг тікає.
І це прикрасне почуття
Всі називають без вагання - КОХАННЯ!!!
коли на небі зникла перша зірка
і прмінь землю вперше обійняв,
ти відчинив в кімнаті своїй вікна
беззахисний від долі різких вправ
коои в полуень зтось тебе спитає
\"чого ти хмурий, що не так, скажи\"
ти розгубишся що хтось впізнає
в твоїх очах краплину самоти
тоді з вечірнім вітром зрине спогад
про юність твою і оте дівча
що кинувши на тебе вперше погляд
розбурхало цікавість що спала
відтоді ти втрачав щодень свій спокій
пройшов вже час і так змінився ти
але чому, чому крізь стільки років
згадалась мить в яку ти втратив сни
любив її ти довго та духмяно
втрачав від неї голову і сон
а її очі каро-полум\'яні
тебе тихенько повели в полон
пройшов вже час, та чом крізь цілі роки
тобі мов вперше закрутився світ
ти за спиною чув ті ж самі кроки
той подих, тих же мрій політ
ти обернувся, не впізнавши спершу
оту, що так п\'янила юну кров
вона всміхнулась, було пів-на-першу
так і пішла собі, прокинувши в тобі любов.