RU UA

Воду і горе змішати
любить захмарний Жах,
Повінню плачуть Карпати,
тонуть Карпати в сльозах.

Гнівливість стихії і кара
страшніше жахливого сна,
Дещиця - сльози людськії,
та найгіркіша вона.

Низка хвилин швидкоплинних
Небесним карає вогнем,
Кара карає невинних,
Винні живуть без проблем.

Будьте розумні, не плачте,
хибних зрікайтесь ідей,

Любі Карпати, пробачте
своїх нерозумних дітей!

comment Коментарі (0)

Іван Зігмундович Романюк
Зимова ніч

На холоднім небосхилі
Місяць втомлено застиг.
І берези посивілі
Забрели по пояс в сніг.

Забрели та заблукали
І зітхають скрушно в ніч.
А поземки білі шалі
Коливаються зузбіч.

comment Коментарі (0)

Тремтяче небо доторкнулося землі,
з пап'є-маше квітуча біла вишня.
Пливуть сади, як паперові кораблі,
на пристань почекати знову вийшла.

Дерева тихо говорили про людей,
в прозорий шепіт сходила розмова.
Краса на видиху, що рветься із грудей,
в бажанні вчити й знати їхню мову.

В пейзажах милих прочитати письмена,
дивуючись природному декору.
З душі словами розчинилась пелена,
пливу у човнику крізь мить прозору.


Цвітуть самозакохані нарциси,
Ковтають пристрасть з келиха тюльпанів,
Ірисів гостре листя, ніби списи
Та ставні канделябри від каштанів.

Земля уже вкривалась пелюстками,
Їх вітер з абрикос зривав зухвало,
Все, як міраж, все буцімто не з нами,
Яскравістю цвітіння дивувало.

Не бачити красу - погана звичка
Не помічати зовсім все навколо,
Пухнаста, малахітова травичка...
Весні радіє серце, як ніколи.


Ти знаєш, а зорі також співають
Їх чути за великими полями,
Так по-красивому далеко,
Вони заливаються піснями,
Так по-таємному тихенько,
Що це залишиться між нами.

comment Коментарі (0)

У пору ранньої весни,
Густий туман припав до долу,
І охопив він все село,
Своєю димкою чудною,

І зазирнув він в кожну хату,
І взявся по дахам гулять,
І огорнув він гори сиві,
І землю рідну, не забув обнять.

comment Коментарі (0)

Капризний березень, немов дитина,
То посміхнеться сонцем, то заплаче,
В прозорий світ з натхненністю порине,
То хмари сизокрилі, мов незрячі.

Його непередбаченість бентежить,
Радіємо й сумуємо з ним поряд,
Дощем проллється зранку, мовби нежить
І затамує він на квітах погляд.

Весна, як первістка веде за руку,
В обійми огортає обережно,
З землею, що прокинулась в сполуку
І з небом синьооким в даль безмежну.


Дерева вигинали спину,
Їх вітер запросив на танець,
Крутив у танго без зупину
Так емоційно, як іспанець.

Цей кабальєро, що із півдня,
Аж до землі згинав, ганеба,
Дерева думали, безодня...
Та підіймалися до неба.

У супровід включивши труби
Звучав він сотнями тромбонів
Гудів, як танцювати любить
Летів безмежно, без кордонів.