RU UA

Розправивши крила по вітру свободи,
А зась полетіти, оковані ноти.
І ніби нічого, але ти в полоні
Душа так і гине, а очі не тонуть,
Не тонуть, бо знають що важко здолати
Ті хто поборять, а ще будувати
Будувати майбутнє, дітям та внукам.
Щоб горіли зірки, а не «траса» повз вухо
Та за спільним столом всі знайомі обличчя
У думах постійно, а в житті одинично.
І дитячі малюнки можливо зігріють,
А слова і надалі, все ще не діють.

comment Коментарі (0)

Дороги наші перепліталися колись
І шли ми лісом, степом, полем
Квітки збирали для вінка
Співпали пісні наші рідні
Поки й буря та прийшла
І розлетілися дороги наші
І згадую я ті часи
Ми були друзями-братами
Ходили, їхали, летіли
Один до одного ми вгості
Та поки ти мій брате
На мене зброю ти поклав
А я моливсь просив тебе
Та тільки пострія я почув
І серце рана на віки
Та вижив я
Та спас мене Творець
І дякую Йому велике
Тепер іду я на війну
Помститись брату за колишнє
В руках моїх велика зброя
Не можу я, то брат мій
І я тепер стріляю в нього
Бо ти усьому винен
Тепер ми не вернем доріг
Які колись перепліталися...

comment Коментарі (0)

Лице, покраяне війною.
Душа, розідрана осколком.
Лиш маючи любов за зброю
Терпить щоб не завити вовком.
Одна, серед світлин і Бога.
Вона очікує, сивіючи щомить.
Бо сину на війну дорога.
І не щемить... Болить...
Вона чекатиме до смерті,
Бо хто ще вміє так чекати.
У цій воєнній круговерті.
ВОНА! Бо ЖІНКА... ВОНА! Бо МАТИ...

comment Коментарі (0)

Настане день.
Настане день і заростуть окопи,
Настане день і Бог благословить.
Затихнуть буревії і потопи,
Та зранеє серце все болить.
Хто сльози мамині осушить,
Які за сином проливає день і ніч.
Коли у снах до неї він приходить,
Тягар скорботи не спада із пліч.
Хто синові поверне тата,
Він народився, а його нема...
З сліпими вікнами стоїть біленька хата,
Ікона Божа в ній рида ридма.
І чи повернем лад і спокій в дУші,
Чи згояться розбиті кулями серця.
Чи будуть нами верховодити чинуші,
Чи злетимо у вись, чи ждать кінця...
Та вірю я, що заростуть окопи,
І сьогодення Бог благословить.
Збудуємо українські європи.
І ворога в собі зумієм розчавить.

comment Коментарі (0)

Душа, од вибуху оглохла,
Почавши свій предвічний літ.
На тілі хлопця, кров засохла.
Лишив осколок лиш маленький слід.
Кричала, плакала душа
І билася об мертве тіло.
І давню смерть свою од палаша
Згадала. Боже! Як боліло.
Вчорашній спогад - саранчу червону
Дітей вбивавшу, пожиравшу тіло.
Як обезкровлена рука тяглась до дзвону,
На храмі що. І знов боліло...
Осколок клятий обірвав цю долю
Застряг у серці, мов у скринці.
Душа стражденна знов відчула волю
Молились... З Богом на одинці.
Душа молилась на колінах,
І та молитва перейшла у крик.
За тих хто на війні в погонах
Своєї кров'ю душать сатанинський рик.
Пролита кров... Загублені життя...
Хіба цього Вкраїно ти бажала?
У бій ідуть сини. Немає вороття.
Щоб Ненько ти не плакала. Співала!

comment Коментарі (0)

Село вмирає, тихо, поступово
Без пафосу, без крику, без погроз,
Скрізь бур'яни. З воріт відірвано підкову,
Йому дощі осінні не жалкують сльоз.
Доньки забрали маму, вже стара,
Із переїздом метушня скінчилась.
Лишилась хата - сирота, сама.
І в осінь їй минулеє наснилося.
Дитячий гамір і вона нова.
Життя вирує, ллеться через вінця.
І не росте в господі кропива,
В дівчат подерті руки, зідрані колінця.
Її господарі, красиві, молоді,
Вперед ідуть до сонця у майбутнє.
І розливають щастя - кола по воді
Будуючи, наразі вже минуле, незабутнє.
Ну От і все...Враз метушня скінчилась.
Сідає сонечко і вечір насува
Лишилась хата, й в крикові молилась,
- Куди ви всі?! Я ще жива, жива!...
Неньку перевезли, в порядку, хай живе.
Та погляд хати пропікає душу,
Дитинство в ній, коріння родове
Яке самі рубаємо бездушно...
А зараз не болить, так тихий сум.
Та біль ще прийде - серце стисне.
Навіє в голову лиш не веселих дум,
Усе спресує в мить, і у душі зависне.

comment Коментарі (0)

Мамо, скажи мені:
-Чому я не щаслива?
-Чому вмираю я ночами цими?
-Чому кохаю до нестями я людину,
коли не знаю , що таке любов?
Мамо, ти зрозумій мене,
Я вже не можу більше жить на світі...
Грати театр, посмішку вдавати...
Робити вигляд, що усе прекрасно,
Но а сама не спати ночами,
Бо хочу ридати...
Так, треба жити, і навчить триматись
Но я вже не хочу, бо пуста душа
Хотіла б я мамо, назад повернутись
Та більш не можу, бо уже не та😔😿

comment Коментарі (0)

Вона любила дощ. Такий, як на початку липня.
Бо він змивав весни сліди.
Вона ще дуже не любила злидні,
Які проводила у товаристві самоти.

Вона любила дощ і білі квіти,
Які він ніжно краплями беріг.
І не любила заздрощів, обману, кривди,
Які доводилось не раз пускати на поріг.

Вона любила дощ, його прозору правду.
Він умивав її лице не раз.
А ще брехню ненавиділа палко,
Бо обпікалася вже нею увесь час.

Вона любила дощ; і грім, і зливу,
Яка змивала всі проблеми, і не раз
Сама стояла серед зливи й плакала.
А та ховала її сльози кожен раз.

Вона любила дощ, який будив зі сну.
Вночі, тихенько, стукаючи в шибку.
Любила розмовляти з ним, і нишком,
Виходила із хати відчути його велич і красу.

Він розмовляв із нею довго-довго.
Вона розказувала всі проблеми, труднощі життя,
А він любив її, як рідний батько,
І захищав її від всього зла.

Вона любила дощ, завжди його чекала,
Коли в душі був смуток чи журба.
І не любила, бо коли раділа,
Він не приходив. Йшов до іншого вікна.

Тоді їй небо посилало сонце,
Яке пекло жагуче в душу кожен раз.
Вона любила дощ, який їй був як рідний,
І заміняв їй тих, кого уже нема.

comment Коментарі (0)