RU UA

Лице, покраяне війною.
Душа, розідрана осколком.
Лиш маючи любов за зброю
Терпить щоб не завити вовком.
Одна, серед світлин і Бога.
Вона очікує, сивіючи щомить.
Бо сину на війну дорога.
І не щемить... Болить...
Вона чекатиме до смерті,
Бо хто ще вміє так чекати.
У цій воєнній круговерті.
ВОНА! Бо ЖІНКА... ВОНА! Бо МАТИ...

comment Коментарі (0)

Настане день.
Настане день і заростуть окопи,
Настане день і Бог благословить.
Затихнуть буревії і потопи,
Та зранеє серце все болить.
Хто сльози мамині осушить,
Які за сином проливає день і ніч.
Коли у снах до неї він приходить,
Тягар скорботи не спада із пліч.
Хто синові поверне тата,
Він народився, а його нема...
З сліпими вікнами стоїть біленька хата,
Ікона Божа в ній рида ридма.
І чи повернем лад і спокій в дУші,
Чи згояться розбиті кулями серця.
Чи будуть нами верховодити чинуші,
Чи злетимо у вись, чи ждать кінця...
Та вірю я, що заростуть окопи,
І сьогодення Бог благословить.
Збудуємо українські європи.
І ворога в собі зумієм розчавить.

comment Коментарі (0)

Душа, од вибуху оглохла,
Почавши свій предвічний літ.
На тілі хлопця, кров засохла.
Лишив осколок лиш маленький слід.
Кричала, плакала душа
І билася об мертве тіло.
І давню смерть свою од палаша
Згадала. Боже! Як боліло.
Вчорашній спогад - саранчу червону
Дітей вбивавшу, пожиравшу тіло.
Як обезкровлена рука тяглась до дзвону,
На храмі що. І знов боліло...
Осколок клятий обірвав цю долю
Застряг у серці, мов у скринці.
Душа стражденна знов відчула волю
Молились... З Богом на одинці.
Душа молилась на колінах,
І та молитва перейшла у крик.
За тих хто на війні в погонах
Своєї кров'ю душать сатанинський рик.
Пролита кров... Загублені життя...
Хіба цього Вкраїно ти бажала?
У бій ідуть сини. Немає вороття.
Щоб Ненько ти не плакала. Співала!

comment Коментарі (0)

Село вмирає, тихо, поступово
Без пафосу, без крику, без погроз,
Скрізь бур'яни. З воріт відірвано підкову,
Йому дощі осінні не жалкують сльоз.
Доньки забрали маму, вже стара,
Із переїздом метушня скінчилась.
Лишилась хата - сирота, сама.
І в осінь їй минулеє наснилося.
Дитячий гамір і вона нова.
Життя вирує, ллеться через вінця.
І не росте в господі кропива,
В дівчат подерті руки, зідрані колінця.
Її господарі, красиві, молоді,
Вперед ідуть до сонця у майбутнє.
І розливають щастя - кола по воді
Будуючи, наразі вже минуле, незабутнє.
Ну От і все...Враз метушня скінчилась.
Сідає сонечко і вечір насува
Лишилась хата, й в крикові молилась,
- Куди ви всі?! Я ще жива, жива!...
Неньку перевезли, в порядку, хай живе.
Та погляд хати пропікає душу,
Дитинство в ній, коріння родове
Яке самі рубаємо бездушно...
А зараз не болить, так тихий сум.
Та біль ще прийде - серце стисне.
Навіє в голову лиш не веселих дум,
Усе спресує в мить, і у душі зависне.

comment Коментарі (0)

Мамо, скажи мені:
-Чому я не щаслива?
-Чому вмираю я ночами цими?
-Чому кохаю до нестями я людину,
коли не знаю , що таке любов?
Мамо, ти зрозумій мене,
Я вже не можу більше жить на світі...
Грати театр, посмішку вдавати...
Робити вигляд, що усе прекрасно,
Но а сама не спати ночами,
Бо хочу ридати...
Так, треба жити, і навчить триматись
Но я вже не хочу, бо пуста душа
Хотіла б я мамо, назад повернутись
Та більш не можу, бо уже не та😔😿

comment Коментарі (0)

Вона любила дощ. Такий, як на початку липня.
Бо він змивав весни сліди.
Вона ще дуже не любила злидні,
Які проводила у товаристві самоти.

Вона любила дощ і білі квіти,
Які він ніжно краплями беріг.
І не любила заздрощів, обману, кривди,
Які доводилось не раз пускати на поріг.

Вона любила дощ, його прозору правду.
Він умивав її лице не раз.
А ще брехню ненавиділа палко,
Бо обпікалася вже нею увесь час.

Вона любила дощ; і грім, і зливу,
Яка змивала всі проблеми, і не раз
Сама стояла серед зливи й плакала.
А та ховала її сльози кожен раз.

Вона любила дощ, який будив зі сну.
Вночі, тихенько, стукаючи в шибку.
Любила розмовляти з ним, і нишком,
Виходила із хати відчути його велич і красу.

Він розмовляв із нею довго-довго.
Вона розказувала всі проблеми, труднощі життя,
А він любив її, як рідний батько,
І захищав її від всього зла.

Вона любила дощ, завжди його чекала,
Коли в душі був смуток чи журба.
І не любила, бо коли раділа,
Він не приходив. Йшов до іншого вікна.

Тоді їй небо посилало сонце,
Яке пекло жагуче в душу кожен раз.
Вона любила дощ, який їй був як рідний,
І заміняв їй тих, кого уже нема.

comment Коментарі (0)

Можливо, це викличе хронічний жах
Та я вже стою у вас на п'ятах,
Рахуючи дохід не у жалюгідних зарплатах,
А зазвичай у людях, або життях.

І мої ідеї не помістяться у вас в головах,
Не шукайте прощення в численних листах,
Бо правди немає в ногах,
Як і мене у ваших невільних рядах.

Тепер я вільний наче вогняний птах,
Не тільки на цих сторінках,
Бо зміг розібратися у власних думках,
Розкиданих у моїх віршах,
У не зовсім вдалих рядках,
Сховані у однотипних римах

Хто хоче мене притиснути по боках,
Я змушує йти, оглядаючись, по сторонах,
Розуміючи, що ваше життя у моїх долонях.
І вам вже не сховатись у далеких містах,
Посеред бездомних, на вокзалах, в вагонах,
Перельотами на вантажних літаках.
Бо моє обличчя назавжди у ваших очах,
А ножі, малюють, вам річки по руках,
Чи стирчать як волосся, у спинах,
Звільняючи кров, що бігає в венах,
Як ви раніше по своїх проблемах.

comment Коментарі (0)

Чому так сумно на душі
чому нема спокою,
і так багато запитань
стоїть переді мною.

Сидить на серці думка та,
що вже нема тієї,
що на дихає на буття
 і як тепер без неї?

Пішла вона без вороття 
покинула безтямно,
пішов із нею сенс життя
і залишився  сам я.

І залишились лиш слова,
що стеляться рядками,
немов ті діточки малі,
 що стеляться до мами.

comment Коментарі (0)