RU UA

Ти на роботу йдеш поблизу школи,
Я чую кроки тихої ходи…
Жовтаве листя падає повз поли
У озерцята талої води…

Можливо, то літають чиїсь душі…
Можливо, відлетівши в небуття,
Вони, немов метелики заснувші,
Крилом задіти хочуть тінь життя…

І лащаться до наших рук невміло,
І пестяться біля тендітних ніг…
Замріяно з учора прилетіли
На перехрестя нинішніх доріг…

Щоб знов відчути сонячні бажання,
Щоб висловити свої почуття ;
Несамовито кружаться в мовчанні
З любов’ю до колишнього життя…
- - - - - - - - - - - - - - - - -
Жовтаве листя падає повз поли
У озерцята талої води…
Ти лиш ніколи, чуєш, лиш ніколи
По листю тому, мила, не ходи…

2012 р.

comment Коментарі (0)

Вмиває ноги ранішня роса…
Смієшся Ти, збираючи малину.
Ласкає сонце сині небеса
Й Валдай ковтає – ненажера – слину…

Ідилія… блажества дивний цвіт;
І п’янко пахне скошена травичка…
Лиш не муркоче біля ганку кіт,
Вдивляючись у Твоє ніжне личко…

Липневий ранок… літня благодать…
Пташки щебечуть щось в Твоє віконце…
І лиш мені ніколи не пізнать
З я кого боку в домі сходить сонце…

03.07.2012

comment Коментарі (0)

Доріану Грею присвячується.

Красою був наділений Ти
і не мало серце покою,
що зробити, щоб її зберегти
на яву, для неї, для любові.

Молитву промовив Ти кляту
і не знавши що наробив
своє серце Ти втратив
і душу навіки згубив.

Тій красі дивувався кожен-
хтось заздрив, а інший гнобив
і сам перебравши насолоди
Ти хотів відректись назавжди.

В пориві злості і образ
Ти ніж узяв отруйний
і в тихий та нічний час
прспав усі ці муки...

comment Коментарі (0)

О лицарю незвіданих доріг!
Під яким стягом став ти мандрувати,
Під чиїм дахом став ти ночувати,
Що навіть сонце клониться до твоїх ніг?!
Скажи куди тепер свій держиш шлях
Через знемогу,біль,поневіряння?
Які тобою знов керують сподівання,
І дощ який с тобою ходить по дахах?
Тобі кричали: "Годі,зупинись"
"Чи не стомився, хочеш відпочити?"
А ти ішов не боючись грози і вітру,
Палкого сонця й бурь не боючись.
Що ти з собою взяв в дорогу,
Чи легким видався тобі цей шлях?
Чи ти хапаєш своє щастя по верхах,
А чи отримав сповна,до знемоги 

comment Коментарі (0)

ЦВІТУТЬ САДКИ В ТАРАЩІ

Цвітуть садки – від краю і до краю
Звучить малиново ясний медовий дзвін.
І бджоли мед, як музику, збирають
І кожній квіточці вкладають свій уклін.

Хоч жбан бери та наливай по вінця
Із квітів ніжних мед – густий та запашний.
Тріпочуть стиха так прозорі крильця,
Для бджіл той добрий труд – знайомий і простий.

Он красені – джмелі на абрикосі.
Вони кохають теж весняний буйний сад.
Наклеївши пилок на ніжки босі,
Летять до своїх нір, спішать до джмеленят.

У домі для синиць вже гамірливо,
Із хатки лине писк ротатих синичат.
То теж весняного садочка диво,
Таке, яке було і сотні літ назад.

Цвітуть садки. З усіх сторін лунає
Не мідний, а медовий дивний, чистий дзвін.
О земле рідна! Я красу вітаю
Твоїх весняних теплих, життєдайних днин

comment Коментарі (0)

ДИТИНСТВА МОГО ДЖЕРЕЛО

Шепочуть липи, тихе надвечір’я
Торкнуло віти голубим крилом.
Візьму я сина, вийду на подвір’я,
Поки не обгорнуло землю сном.

Зійду стежиною у яр, в низину,
Поки ще сонце зовсім не лягло.
Знайду струмок, тоненький, як лозина,-
Дитинства мого світле джерело.

Воно таке співуче і мрійливе,
І бризкає краплинами води.
Здається, справжнє дзюркотливе диво
Виглядує з-під кореня верби.

Помию сину ручки, дам напиться,
Хай набереться сили від землі.
То ж сік землі – прозора та водиця,
Народжена в невідомій імлі.

Хай потече вода із мого краю
У річку, потім – в море, в далину.
Любитиму я вічно, знаю, знаю,
Землі і молодість, і сивину.

Бо ця вода, що весело іскриться, -
То, мабуть, вічності нечутний плин.
Колись зросте і стане, як годиться,
Дорослим, дужим мій маленький син.

А цей струмок, він буде, як дзвіночок,
І через двадцять літ все ж так співать,
Свій древній буде танцювать таночок

І сина мого сина напувать.

comment Коментарі (0)

ПОЕМА ПРО ЗАЙЧИКА

На галявці, на травці зеленій
Сидить зайчик, такий вже вухастик.
Оком чорним косить він на мене
Й не підозрює жодної пастки.

Звісно ж, зайця я не налякаю,
Я не хочу, не можу, й навіщо?
Ми обидва – у світлому раю,
Він – маленький, а я - трохи більша.

Ну, то й що? Ми обидва – стеблини
На зеленому полі у раю.
Ми не знаєм, з якої причини
Нами править хтось, бавиться й грає.

Та той зайчик побіг за дерева,
Певно, знаючи, де його доля.
Я ж, не знаючи цього напевно,
Поспішу до пшеничного поля.

Я піду до нестиглого жита,
Столочу сокирки та волошки.
Причепити тебе. Присушити.
Ось що хочу я. Ось чого хочу.

Притулюсь до сухого колосся,
Що дощами та сонцем налите.
Я занурю в ромашки волосся
І спитаюся – як мені жити?

Я – не жінка, я – Мавка, Русалка,
Найпрозоріше дике створіння.
Я травинкою, квіткою стала,
Може, стала якимось корінням.

Я спитаюся – як мені жити,
І де доля моя в цьому світі?
І розкаже мені правду вітер,
Заспокоять тінистії віти.

Я осиці віддам те погане,
Що порушило душу і тіло.
Біля дуба старого я стану,
Обійму і скажу, що хотіла.

А він скаже, що ти – моя доля.
І він сили ввіллє в мої жили.
Йду до тебе, бо це – моя воля,
Щоб до серця тебе прихилити.

comment Коментарі (0)

ОСІНЬ НА ВОЛОДИМИРСЬКІЙ ГІРЦІ

Пада лист, пада жовтий, червоний,
Золотий на бруківку йде сніг.
Я беру листя те у долоні,
Розсипаю навкруг, ніби сміх.

Листя з шурхотом ноги вкриває,
Павутина під вітром бринить.
Чуєш? – Осінь сонети співає.
Затамуй же свій подих на мить.

Скам’янів мовчазний Володимир
На високій горі над Дніпром,
І жалкує, що ластівка в вирій
Полетіла, змахнувши крилом.

Буде ждати він мовчки, терпляче
Знов весну, як чека вже віки.
Тиша. Зрідка лиш чайка заплаче.
Плине в зиму могутність ріки.

comment Коментарі (0)